субота, 14 жовтня 2017 р.

Дев'ятнадцята неділя після П'ятидесятниці (Лк 6:27-36) - справжній образ Бога та як бути справжнім християнином.

А вам, що слухаєте, кажу: Любіть ворогів ваших, добро чиніте тим, які вас ненавидять, 28. благословляйте тих, які вас проклинають, моліться за тих, що вас зневажають. 29 . Тому, хто б'є тебе в одну щоку, підстав і другу; хто ж бере в тебе свиту, не борони й одежі. 30 . Дай кожному, хто тебе просить; хто бере щось твоє, не допоминайся. 31 . І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само.32. Коли ви любите тих, що вас люблять, яка вам заслуга? Таж бо й грішники люблять тих, що їх люблять. 33. І коли чините добро тим, що вам чинять, яка вам заслуга? Та й грішники те саме чинять. 34. І коли ви позичаєте тим, від кого маєте надію назад узяти, яка вам заслуга? Адже і грішники грішникам позичають, щоб відібрати від них рівне. 35. Ви ж любіть ворогів ваших, добро чиніте їм, і позичайте, не чекаючи назад нічого, а велика буде ваша нагорода, й будете Всевишнього синами, бо він благий для злих і невдячних. 36. Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний.
            Уривок Євангелія в Лк 6:27-36 є частиною Ісусової  Проповіді на Рівнині, ширша версія котрої в Євангелії від Матея відома під назвою Нагірної проповіді (5:1-7:27). Подібно як і Матей, Лука починає цю проповідь заповідями Блаженств (6:20-22) й закінчує притчею про два будинки: один з них збудований на піску, а інший на камені (6:46-49); будинок на камені символізує учнів, котрі слухають і виконують слова Ісуса, й навпаки, той що збудований на піску, означає тих хто слухає та знає навчання Ісуса, але не виконує його.
            Яке ж тоді значення слів Ісуса в Лк 6:27-36? Як реагувати на ці досить радикальні вимоги?        
            Перше, що дуже важливо мати на увазі, це те, що увесь перелік настанов говорить про те яким є Бог в якого ми віримо та який спосіб життя повинен випливати з цієї віри. Все життя Ісуса було виявом надзвичайної щедрості та милосердя для всіх хто цього потребував. Ісус також постійно розповідав про унікальну, навіть по людськи "марнотратну", любов свого Отця (пор. Лк 15), котру Він дуже добре знав й на котру закликав також щедро відгукнутися вірою. Навіть тоді, коли Ісуса очорнювали та били, Він прощав та молився за винуватців (Лк 23:34, 43). Ця любов без докорів, закидів та лукавства, була звернена не тільки до Його учнів, але й до ворогів. Ісус був справжнім воплоченням Бога, про котрого Він говорив.
            Другим важливим моментом є той факт, що ці заклики насправді є дуже прості. Їх простота, ясність, щирість та чіткість легко запам'ятовується.
            Третьою й останньою характеристикою цих слів є те, що нам дуже важко зреалізувати їх у житті. Чисто по людськи  їх виконувати часто навіть не вигідно. Однак тільки виконання цих слів, цієї простої дорожньої карти нашого життя, може зробити з нас справжніх людей, - тих хто в дійсності є доньками й синами Небесного Отця. Для того, щоб їх почати реалізувати, потрібно повірити в їх важливість та основоположну вартість для людської цивілізації, потрібно довіритись Богові Творцеві та Відкупителеві, котрий поставив Закон Любові наріжним каменем існування Всесвіту. 
В практичній площині, наприклад, для нас християн це означає перейти від мови ультиматумів, заяв та відкритих листів до мови любові, порозуміння, запрошень  до дружнього діалогу, зустрічей, обговорень, спілкування та приязного роз'яснення суті християнства. Тільки через таке смиренне свідчення любові Отця, котра щедро переливатиметься через моє і твоє серце, зможемо  дати раду як з усталеними стереотипами й кліше витвореними совєтською ідеологічною машиною, так і з, - спровокованою ганебною поведінкою чи відсутністю автентичного свідчення споміж нас християн, - секуляризацією та філософією гедонізму й релятивізму. Тільки живий досвід Бога та справжнє, щире свідчення пройняте любов'ю Христа, може давати серйозні відповіді на тривожні виклики сучасності й  зцілювати суспільні та особисті рани, а також продемонструвати унікальну вартість для світу слів сьогоднішнього Євангелія.
P.S.  Мої давніші думки про цей уривок Євангелія, дивіться на цьому ж блозі за наступним посиланням: http://slovobozhe.blogspot.de/2013/11/6-27-36.html


четвер, 12 жовтня 2017 р.

Свято Покрови Богородиці: кілька рефлексій на основі Писання.

Історично, підставою святкування празника Покрову Богородиці, була подія чудесного порятунку міста Константинополя від облоги арабів на поч. Х ст.: Св. Андрій Юродивий бачив, як підчас молитви у храмі Пресв. Богородиці де перебувала ЇЇ риза, Пречиста Діва  у супроводі Св. Йоана Хрестителя та Св. Йоана Богослова, після молитви перед престолом, зняла з Своєї голови хустку-омофор і розстелила її над народом у храмі. Інформація про чудо швидко поширилася у місті, а вороги відступили й відтак місто було врятоване. До 1453 року (рік захоплення Константинополя турками-османами) греки святкували це свято, а пізніше воно перейшло й на наші українські землі. З огляду на нашу складну та драматичну історію, свято Покрова Богородиці стало у нас надзвичайно популярним, а особливо серед тих хто стояв у обороні нашої землі – від козаків на Запоріжжі і до героїчних вояків УПА. Сьогодні в час підступної війни путінського режиму проти України,  наші хоробрі захисники не раз досвідчували силу її молитовного заступництва, яке ми називаємо Покровом.
Про молитовне заступництво Богородиці є дуже багато свідчень, – як тих, які мали важливе історичне значення, так і багатьох приватних. Якщо б хтось бажав більше осмислити значення перших, то я б радив книжку Peter Anderson «Poland, Russia and our lady of Chestohowa» (www.jasnagora.com/doc/do_newsow/czestochowa_chronology.doc Переклад, на жаль, є тільки російською, але  у файному видавництві ББИ: «Богородица – духовный мост между Востоком и Западом»). Якщо брати до уваги тільки духовні моменти, то книга/ хроніка досить промовиста. Стосовно других, – дуже багато активних християн можуть розповісти свої маленькі (але, тим самим, не менш важливі) свідчення. Можна навіть піти на котрусь з прощ до Марійських місць, щоб самому досвідчити заступництво Богородиці. Одним словом, – варіантів багато.
Мене завжди цікавило, що ж про Пречисту Діву Марію говорить Біблія, й тому часто думав над тими текстами, котрі в Євангеліях чи на поч. Діянь апостолів згадують про неї. Одного разу мені до рук потрапив аудіо запис реколекцій, які в одній з наших єпархій УГКЦ проводив о. Раньєро Канталамеса (проповідник для Римської курії та Папи). Кілька думок та акцентів о. Раньєро, підсумували для мене значення Марії в Історії Спасіння, а відтак і по новому вказали на  її приклад справжньої Учениці Господа. Нижче подаю кілька коротких думок, як вислід того, що почув та глибше усвідомив для себе через роздуми  о. Канталамеси.
Марія – зразок Церкви.  Про Марію не говориться часто в Новому Завіті – але, якщо ми придивимося уважніше то побачимо, що Вона є присутня в трьох найважливіших подіях Історії Спасіння:
-        Воплочення
-        Пасхальна Тайна
-        П’ятидесятниця.
Воплочення.
Поведінка Марії в часі Воплочення Божого Сина – це зразок віри. Наша цінність як християн  залежить від нашої віри; апостоли не змогли звільнити біснуватого, і тому Ісус пояснив: «Через вашу малу віру» (Мт 17:20)…
 Єлизавета проголошує Марію Блаженною через те, що Вона повірила і сказала ангелові: «Нехай зо мною станеться по твоєму слову!».
Обіцянка ангела для Марії – надзвичайна з огляду на оцінку розумом. Це вимагало відваги, бо вагітна не одружена дівчина в тому часі могла бути просто каменована. Отож, Вона повірила з ризиком для життя.
Марія сказала: «Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову!» (Лк 1:38). Коли Бог покликав Авраама, Мойсея, Самуїла – вони сказали: «Хіневі», –  тобто «Ось я». Це вияв готовності творити волю Творця. Моє серце готове для Тебе Господи…
В латинському обряді, той кого висвячують, каже єпископові: «Ось я», – це означає готовність особи бути інструментом для Церкви у справі Благовісті…
Можна сказати й іншими словами. Висловом «Не хай станеться», Марія просто сказала Богові: «Амінь». Сказати Богові «Амінь», –  означає сказати Богові «Так». В єврейській мові слова віра «אֱמוּנָה /емуна», є спільнокореневим зі словом «Амінь».  Св. Павло каже, що Ісус є уособлений «Амінь» (2 Кор 1:20; пор. також Одкровення 3:14).
Марія під хрестом.
Це зразок надії. Св. Павло каже, що Авраам повірив в надії всупереч всякої надії («Проти надії надіявшись, повірив, що стане батьком багатьох народів» – Рим 4:18).
Це ж (і навіть більше) зробила під хрестом Марія. Чисто по-людськи, Марія мали би втекти з Голготи, рвати коси і сказати Боже ти обманув мене… Марія, проте, стоїть у тиші. Вона все бачила і йшла поруч. Чула про вибір Варрави… Вона надіялася до останнього моменту (як Авраам в жертвоприношенні Ісаака).
Марія пішла далі ніж Авраам – побачила смерть Свого Сина… Від Марії вчимося стояти під хрестом з надією (під хрестами у нашому житті) – дивитися дальше – бачити Воскресіння…
Марія в часі П’ятидесятниці.
Це зразок любові. Вона отримала дар Св. Духа в часі Благовіщеня і не потребувала П’ятидесятниці.  Але вона є поруч з апостолами. Вона допомагає їм бути покірними і спокійними... Про неї говориться як про Матір Ісуса – і Св. Дух, це Дух її Сина. Між Марією і Св. Духом є нерозривний зв'язок – це особа Ісуса. Марія і Св. Дух дали Ісуса світові…
Марія є моделлю місіонерської душі – переживши досвід Бога, досвід Св. Духа, вона допомагає його пережити апостолам. Досвід Св. Духа отримуємо в Хрещенні і Св. Тайнах… І тому ми повинні ділитися з іншими цим досвідом, створювати центри де переживається цей досвід – творити спільноти і молитовні групи…
Хай Всемилостивий Господь, за молитвами Марії, яка для нас є не тільки Матір’ю Благодаті, але і моделлю духовного життя, – істинним зразком віри, надії та любові, дарує нам мудрість та здатність її наслідувати, а для України і всього світу дарує мир, який світ сам не може дати (пор. Йо 14:27).

  




субота, 7 жовтня 2017 р.

18-та неділя після Зіслання Св. Духа - Покликання апостолів (Лк 5:1-11).

Одного разу, коли народ юрмився коло нього, щоб почути слово Боже, і він стояв біля Генезаретського озера, 2. побачив два човни, що стояли край озера; рибалки вийшли з них і полоскали сіті. 3. Він увійшов в один з човнів, що належав Симонові, і попросив його відплисти трохи від землі, а сам, сівши, з човна почав народ учити. 4. Коли він перестав говорити, сказав до Симона: «Відчали на глибінь та й закиньте ваші сіті на ловитву.» 5. Озвався Симон і каже: «Наставнику, всю ніч трудились ми й нічого не піймали, але на твоє слово закину сіті.» 6. Так вони й зробили, і піймали велику силу риби, і їхні сіті почали рватися. 7. Тоді вони кивнули до своїх товаришів, що були в другім човні, щоб ті прийшли й допомогли їм. Прийшли вони й наповнили обидва човни, аж почали потопати. 8. Побачивши це Симон Петро, припав до колін Ісуса й каже: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина.» 9. Жах бо великий огорнув його й усіх, що були з ним, із-за риб, що їх піймали; 10. також і Якова та Йоана, синів Заведея, які були спільниками Симона. Ісус же промовив до Симона: «Не бійся! Віднині людей будеш ловити.» 11. І витягши човна на берег, кинули все й пішли слідом за ним.
            Лука розповідає, що багато людей прийшли до Ісуса "щоб почути слово Боже". Поруч двоє братів займалися звичайною щоденною працею, щоб прогодувати свої родини. Цього дня, ці двоє аж ніяк не сподівалися, що Господь звернеться безпосередньо й дуже конкретно саме до них. Ісус попросив їх зробити те, що вони робили тисячі разів, щодня… Після їхньої згоди, їхнього послуху слову Христа,  звичайна щоденна праця, виконана вже у відповідності з Божим словом ("на Твоє слово закину сіті"), принесла надзвичайні плоди…
            Дотик Ісусового слова, зустріч з Ним, - назавжди змінили їхнє життя… Відтепер найважливішою справою їхнього буття, стало свідчення про цю особливу зустріч та унікальне Слово, котре змінює сенс існування людини, надаючи йому іншого виміру та змісту. З того самого дня, замість їхнього малого світу в околицях Генезаретського озера, відкрився інший світ, інші горизонти та місія. Місія, сповнюючи котру, вони уможливлювали іншим виходити поза тісноту їхнього тісного, часто сповненого хаосом чи стражданнями, малого світу…
            Єврейський термін на означення Божого слова - דָּבָר (dabar) на українську мову можна перекласти і як «слово» і як «вчинок/ дія». Це вказує на те, що Боже Слово є живе і діяльне (пор. Євр 4:12). Святе Писання каже, що увесь світ Бог створив Своїм Словом (Пс 32:6), тим самим Словом його підтримує (Євр 1:3), а вкінці часів це ж Боже Слово буде судити вчинки усіх людей (Йо 12:48). Час присвячений на слухання цього Слова (читання Біблії та роздуми над значенням тексту) дозволяє нам з мілини нашого існування, відплисти на глибінь автентичного життя й відтак відкрити для себе унікальну та вічно живу новизну Бога, а далі  по новому подивитися на таїнство людського життя, власної особи, а згодом і дар та неповторність інших людей навколо. Слово Ісуса, яке змінило життя апостолів, може так само радикально, неповторно та грандіозно змінити й наповнити неповторним змістом і наше, на перший погляд, цілком звичайне життя, для того, щоб ми могли смиренно та радісно засвідчити про справжнє Життя, усім хто Його шукає та потребує…
            В одній з своїх книг Том Райт каже, що є чотири основоположні практики, котрі формують життя християнина: молитва, Боже Слово, Пресвята Євхаристія та служіння ближньому.  Кожної неділі та в свята ми сходимося разом, щоб молитися, слухати Слово та святкувати Євхаристію. Від того наскільки щирою є наша молитва, уважне й осмислене слухання Слова та глибоке пережиття Євхаристії, - залежить  якість нашого служіння ближньому, міра нашої любові, або, просто кажучи, глибина нашого життя…  
P.S. На цьому блозі є також мої інші роздуми про цей євангельський уривок в Лк 5:1-11:

пʼятниця, 29 вересня 2017 р.

17-та неділя після П'ятидесятниці: віра жінки ханаанянки (Мт 15:21-28).

Ісус вийшов звідти й пішов в околиці тирську та сидонську. 22. Коли це жінка ханаанянка вийшла з цих околиць і почала кричати: «Змилуйся надо мною,
Господи, Сину Давида! Біс мучить мою дочку страшенно.» 23. Він же не озвався до неї і словом. Тут приступили його учні й почали його просити: «Відпусти її, бо вона кричить за нами.» 24. А він у відповідь промовив: «Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїля.» 25. Та ж підійшла і, вклонившись йому в ноги, каже: «Господи, допоможи мені!» 26. Він відповів їй: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам.» 27. А вона каже: «Так, Господи! Але й щенята їдять кришки, що падають зо столу в панів їхніх.» 28. Тоді відповів їй Ісус: «О жінко, велика твоя віра! Хай тобі буде, як бажаєш.» І видужала її дочка від тієї години.
           Текст Євангелія цієї неділі містить досить складні теми, серед котрих принаймні дві є доволі промовистими: тема пріоритетів місії Ісуса серед власного народу та готовність язичників до зустрічі з Ісусом, яка перевершує наші уявлення та сподівання.
Окрім того, реакція Ісуса на несподіваний вияв віри жінки-язичниці часто  викликає критичні запитання. Основні можна звести до наступного: «Чому Ісус виглядає жорсткий, зверхній та навіть нечутливий?». На ці й подібні запитання існують  різні пояснення.
Насамперед, не можна ігнорувати факт, що сам Ісус посилаючи Своїх учнів на проповідь наказував їм: «У дорогу до поган не пускайтесь і в самарійські міста не заходьте. 6. А йдіть радше до загиблих овець дому Ізраїля» (Мт 10:5–6). В цьому наказі не йшлося про якісь етнічні мотиви, але радше про сповнення місії Ісуса – спочатку пробудити власний народ. Ізраїль, котрий Господь вибрав для того, щоб розв’язати проблему гріха, сам став частиною проблеми. Його «світло» замість світити усім народам правду про Бога, було сховане і світило саме для себе, а «сіль» котра мала зберігати світ від зіпсуття, як би парадоксально це не звучало, втратила свою властивість, – саме так слід розуміти значення слів Ісуса про світло та сіль у Нагірній проповіді (Мт 5:13–14).
Дехто вважає, однак, що таким чином «Ісус провокує учнів переосмислити їхнє ставлення до інших народів». Оскільки євреї негативно ставилися до язичників та через їх аморальне життя називали їх псами, то Ісус відповідаючи жінці на повторне благання про допомогу іронічно стверджує те, що відображало спосіб думання учнів: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам».  Відтак, іронічний вислів Христа, та постава жінки ханаанянки мали б трохи присоромити учнів й спонукати їх до переосмислення свого ставлення до язичників.
Дуже важливо, одначе, не ідеалізувати язичництво загалом, а чітко розрізняти існуючий страхітливий стан речей у тодішньому язичництві та факті, що Бог ненавидячи гріх, який руйнує життя людей, все ж любить усіх без винятку людей відвічною любов’ю (пор. Єр 31:3).
В чому ж тоді унікальність віри язичницької жінки? Щоб це зрозуміти слід добре уявляти культурно-історичне тло цієї історії. Факт події, яку описує цей євангельський уривок є доволі феноменальний. В часи Ісуса щоб дістатися з Галилеї до  Кесарії Филипової  потрібно було  перейти через територію Сирофінікії, яку населяли язичники.  Події відбуваються в околицях Тиру та Сидону – землях, які здавна також належали язичникам. Сидон був батьківщиною Єзавелі (1 Цар 16:31), й ми знаємо, як її страхітливу діяльність змальовує автор Першої книги Царів. В цих землях й трохи далі на північ жили  Ханааняни – древні народи, які колись населяли Обіцяну землю й пізніше були вигнані на північ в Фінікію. Хоча подібне відношення до будь-якого народу сьогодні кваліфікується як абсолютно не прийнятне, проте читаючи деякі тексти П'ятикнижжя можемо побачити, що ханааняни самі своїми злочинами заслужили таке покарання; євреї були тільки простим знаряддям божественної кари. Вже в часі укладення союзу з Авраамом Бог обіцяє його нащадкам  дати в майбутньому землю Ханаану, через нечестиве життя мешканців цієї землі («а на четвертому поколінні вони повернуться назад сюди, бо досі ще не сповнилися гріхи аморіїв.» (Бут 15:16)).
Беззаконня мешканців Палестини належали до числа найбільш мерзенних й принижуючих людину: книга Левіт 18:1–25, перелічивши кровозмішання, перелюб, людські жертвоприносини, гомосексуалізм  та скотоложство, додає: "Не скверніться нічим цим; бо тим усім осквернилися народи, що оце виганяю з-перед вас. 25 І як осквернилася земля, я покарав її за її провину, й вона виблювала своїх мешканців. 26 Ви ж пильнуйте моїх законів і моїх присудів, і не чиніть ніякої з отих гидот, - ні тубільці, ні приходні, що перебувають серед вас; 27 усі бо оті гидоти чинили люди цієї землі, що були перед вами, і земля осквернилась. 28 І тим робом земля не виблює вас за те, що скверните її, як виблювала народи, що були перед вами. 29 Кожен бо, хто допуститься якоїсь із тих гидот, — кожен такий буде викорінений з-поміж людей своїх. 30 Тож допильновуйте моїх заповідей, щоб не виконували якогось з отих мерзенних звичаїв та щоб не осквернились ними: Я Господь, Бог ваш». Те саме зустрічаємо в Лев 20:22–24; Втор 9:5; 12:29–31. Новітні археологічні знахідки повністю підтвердили, що серед ханаанян дійсно були поширені такі варварські звичаї. Скільки разів археолог, розкопуючи фундаменти найдавніших жител, натрапляв на велику посудину й знаходив у ньому те, що вже очікував знайти – кістяк дитини, або трохи старшу дитину, що був там замурований, як жертва при заснуванні дому! Біблія постійно вчить, що, коли певні злочини перетворюються в загальноприйнятий звичай, Бог допускає кару за це на весь народ.
Божа воля стосовно людського роду, проте, є радикально інакшою. В розповіді про жінку ханаанянку, бачимо сповнення часу, про який пророкував  Ісая – хоч Слуга Господній страждає через заблуканих овець Ізраїля (Іс 53:6–8; також 40:11 та 56:11), втім Його головне завдання, це примирити з Богом усі народи: «Я, Господь, покликав тебе для перемоги, держатиму тебе за руку, я берегтиму тебе, поставлю тебе у завіт люду, світло народам, 7. щоб сліпим очі відкривати, виводити з в'язниці в'язнів, з темниці тих, що сидять у темряві» (Іс 42:6–7); «Того мало, що ти слуга мій, щоб відновити потомство Якова, щоб привести назад тих, які спаслися з-поміж Ізраїля. Я зроблю тебе світлом народів, щоб моє спасіння дійшло до кінців світу» (Іс 49:6).   Жінка ханаанянка на противагу до мерзенної поведінки своїх предків, виявляє подиву гідну віру, ревність і наполегливість у доброму. Ця язичниця, випереджуючи визнання Ісуса учнями (так само як Самарянка в Йо 4) тричі називає Його Господом, а також звертається до Нього месіанським титулом – називаючи Сином Давида. Вона смиренно визнає пріоритет Ізраїлю у Божих планах (Він відповів їй: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам.» 27. А вона каже: «Так, Господи! Але й щенята їдять кришки, що падають зо столу в панів їхніх.») й в той сам час так наполегливо просить Ісуса про зцілення дочки, що Він напевно зі захопленням говорить: «О жінко, велика твоя віра! Хай тобі буде, як бажаєш».
Таким чином Матей показує, що люди, які живуть поруч з нами можуть бути  відкритими на Бога набагато більше ніж ми собі здатні уявляти. Матей також, хоче, щоб ми усвідомлювали, що Бог має однакові плани стосовно всіх людей на землі та діє в історії навіть тоді, коли нам здається, що людство заганяє себе в страшні аморальні тупики.
Жінка ханаанянка живучи по сусідству з Ізраїлем могла щось чути про Ісуса. Та віра, яку в результаті Бог зродив у її серці, перевершує усякі сподівання. Це вказує нам, що благовістуючи Ісуса невіруючим людям, які живуть поруч з нами, ми не починаємо з «чистого листка». Більше ніж говорити, важливо свідчити життям і делікатно шукати «точки дотику»…
Цілком природно виникає ряд питань, які Матей ставить перед нами сьогодні. Наскільки ми довіряємо Божому промислові? Як сильно бажаємо ділитися Євангелією не відкидаючи нікого та пам’ятаючи, що є послані до всіх народів (пор. Мт 28:19–20 та Лк 24:47–48)? Що для нас означають слова євангелиста Луки, якими він підсумовує зустріч Ісуса з Закхеєм: «Син бо Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло» (Лк 19:10)?  Наскільки ми готові позбуватися стереотипів стосовно людей, які нам не приємні, та знімати з них, нами ж навішані, ярлики, усвідомлюючи,  що Бог діє в житті людини постійно та шукає її аж поки не знайде (порівняй притчу про загублену вівцю в Лк 15:4–7 з розповіддю про розбійника на хресті в Лк 23:39– 43)? 

P.S.  Інші думки про цей уривок Євангелія, є на цьому блозі за наступним посиланням:

пʼятниця, 22 вересня 2017 р.

Коментар до Євангелія на 16-ту Неділю по Зісланні Святого Духа (Євангеліє від Матея 25, 14–30).

1. Контекст уривку
  Говорячи про контекст будь-якого уривку Євангелія від Матея, слід відзначити характерну літературну особливість цього Євангелія, яка полягає в чергуванні певного зразка, відповідно до котрого воно побудоване. Отже, євангелист ритмічно уклав весь матеріал в такий спосіб, що розповідні блоки, які описують діяльність Ісуса, змінюються проповідницькими блоками (т. зв. діяльні та навчальні частини). Євангеліє від Матея містить п’ять частин з великими промовами Ісуса:
1. Мт. 5–7: т. зв. Нагірна проповідь, яка є своєрідною Конституцією Божого Царства (щоправда, Матей, як єврей, який пише до євреїв, аби переконати їх, що Ісус – це обіцяний від пророків царствений Месія, замість вислову «Царство Боже», вживає типовий для його одноплемінників термін «Царство Небесне»).
2. Мт. 10: Місія Царства (Ісус посилає учнів на проповідь і навчає їх, як вони мають поводитися та чого сподіватися).
3. Мт. 13: Притчі про Царство (Ісус пояснює учням, яка природа Небесного Царства – як воно непомітно починається, росте і т. д).
4. Мт. 18: Навчання про Церкву (йдеться переважно про стосунки, які мають бути між синами та дочками Царства).
5. Мт. 23–25 Остання промова Ісуса (Мт. 23 містить гострий виступ Ісуса супроти лицемірства фарисеїв, а в Мт. 24–25 знаходимо Його слова Ісуса про долю Єрусалиму: йдеться передусім про 70-ті роки першого століття та про долю світу перед його другим приходом – Парусією).
Матей навіть встановив формулу, щоб уніфікувати ці підрозділи, завершуючи їх висловом: «Коли Ісус закінчив [ці слова]» (7, 28; 11, 1; 13, 53; 19, 01; 26, 1).
Відтак уривок Мт. 25, 14–30 є частиною останньої великої промови Ісуса, виголошеної за кілька днів перед Його Страстями та Воскресінням. У Мт. 23 містяться доволі суворі слова Ісуса проти лицемірства фарисеїв. У Мт. 24–25 подано досить динамічне й насичене пересторогами останнє навчання Ісуса. Отож, у Мт. 24, 1–3 сказано, що існує тісний зв’язок між зруйнуванням Єрусалиму та кінцем цього віку. Спочатку Ісус описує період між своїм Першим пришестям та Парусією: будуть природні катастрофи, війни між народами, поява лжемесій, гоніння на Божий народ та загальне проголошення Доброї Новини про Царство (Мт. 24, 4–14). Далі Ісус говорить про катастрофу, яка скоро спіткає юдейський народ (це ж подано в Мт. 22, 7; 23, 38), кульмінацією котрої буде зруйнування Єрусалиму та Храму в 70-му році (Мт. 24, 15–25). Потім (час відомий тільки Отцеві – Мт. 24, 36) Син Людський повернеться у великій славі в супроводі апокаліптичних знамень, щоб зібрати свій народ (Мт. 24, 26–36). Та ж пересторога стосується до повернення Сина Людського в більш віддаленому майбутньому (Мт. 24, 36–51): безсумнівність події та незнання термінів мають спонукати віруючих до пильності та вірності, оскільки ця подія принесе і спасіння, і суд. Для увиразнення теми Ісус розповідає притчу про мудрих і немудрих дів (Мт. 25, 1–13) та притчу про таланти (Мт. 25, 14–30). На завершення Ісус розповідає притчу про овець та козлів (Мт. 25, 31–46), у якій йдеться про потребу правильного відгуку на слова благовісників Христа; ті, хто годує, одягає їх та піклується про них, – засвідчують прийняття звістки апостолів та їхнього Господа (Мт. 10, 40–42).
2. Текст та корткий коментар[i]
Ісус часто розповідав притчі, оскільки пряма мова та буквальний сенс окремих його вимог, могли відразу відштовхнути слухачів, які не бажали змінювати своїх поглядів. Натомість за допомогою притч Ісус входив у довіру до слухачів і в ненав’язливий, але водночас дуже аргументований спосіб, спонукав їх до рефлексій та відповіді на Його слово. Теми притч були зі звичайного життя, яким жили Ісусові сучасники, і тому були близькі та зрозумілі кожному.
14 І Царство Небесне буде мов той чоловік, що, вирушаючи в дорогу, прикликав своїх слуг і передав їм своє майно.
Багаті землевласники зазвичай залишали свій маєток під нагляд досвідчених керівників, яким довіряли провадити своє господарство, контролювати витрати й прибутки та примножувати багатство. Це могли бути вільні люди або (як у цьому випадку) слуги.
15 Одному він дав п’ять талантів, другому – два, а третьому – один, кожному за його здібністю, і від’їхав.
Хоча вартість таланту була різною в різні епохи в різних місцях, можемо орієнтовно оцінити ці таланти в 50, 20 і 10 тис. динаріїв відповідно. Оскільки один динарій становив середній денний заробіток, то ця сума була «малою» (25, 21–23) тільки для дуже багатої людини, яка, ймовірно, довірила своє багатство найбільш надійним й обережним слугам. Отримавши значний капітал, вони могли вкласти його у вигідну справу, а оскільки більшість людей взагалі не володіла подібними сумами, то це була унікальна можливість отримати великий дохід. Саме ця притча надала метафоричного сенсу слову «талант» – значення практичного використання дарів і здібностей, даних нам Богом.
16 Той, що взяв п’ять талантів, негайно пішов й орудував ними, і придбав других п’ять талантів. 17 Так само і той, що взяв два, також придбав два других.
  Кожному слузі було дано різні (але всім дуже великі) таланти (суми грошей), кожному за його силою, з надією, що вони сторицею повернуть їх. Бог визнає, що всі ми різні, і не очікує від нас неможливого.
18 А той, що взяв один, пішов, викопав у землі яму і сховав гроші пана свого.
Один із найнебезпечніших (але й найменш прибуткових) способів зберегти гроші – закопати їх у землю. Такі скарби, свого часу не запотребовані з різних причин, знаходять до сьогодні (у Лк. 19 слуга вчинив ще гірше: він просто загорнув гроші в хустку, навіть не закопавши їх, що було вкрай нерозумно й небезпечно).
19 По довгім часі приходить пан слуг тих і зводить з ними рахунок.
За відсутності регулярних транспортних засобів час повернення навіть із добре спланованої поїздки визначити було важко. Ця притча, на відміну від попередньої, роз’яснює, що означає бути готовим. Це не означає перебувати в неробстві – необхідно виконувати доручену справу, використовуючи всі наявні можливості.
20 Приступив той, що узяв був п’ять талантів, і приніс других п’ять талантів: – Мій пане, – каже, – ти мені дав п’ять талантів, ось я придбав других п’ять талантів. 21 Сказав до нього його пан: – Гаразд, слуго добрий і вірний. Ти був вірний у малому, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого. 22 Приступив і той, що взяв був два таланти, і каже: – Пане, два таланти дав ти мені. Ось других два придбав я.
23 Сказав до нього пан його: – Гаразд, слуго добрий і вірний! Ти був вірний у малому, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого.
Показово, що двоє слуг отримали однакову нагороду від свого господаря (21, 23), хоча вихідні завдання, а отже, і їх виконання були різними. У давнину був популярний принцип: чесність у малому свідчить про чесність у великому. Арамейське слово «радість», яке використовує тут Ісус, одночасно означає і «свято» (пор. 25, 10). Господар, повернувшись, влаштував свято і віддав належне своїм кмітливим рабам.
24 Приступив і той, що взяв був один талант, і каже: – Пане, знав я тебе, що ти жорстокий чоловік: жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав. 25 Тому зі страху я пішов і закопав талант твій у землю. Ось він – маєш твоє.
Третій слуга, ймовірно, був не такий уже й дурний – його просто не хвилювала доля власності господаря. Навіть найменше вкладення капіталу могло дати відсоток від заощаджень і не загрожувало небезпекою втрати, тобто було не менше надійним, ніж закопати гроші. Фраза «ось тобі твоє» в єврейських правових документах означала «я за це більше не відповідаю».
Мати «менший» дарунок не означає не вживати належних зусиль для його реалізації. Помилка третього слуги в тому, що він не зрозумів намірів свого господаря і приховав свій талант, замість того щоб використовувати його. Прагнучи застерегти себе від помилки, він закінчив тим, що вчинив неправильно.
26 Озвався його пан і каже до нього: – Лукавий слуго й лінивий! Ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю, де не розсипав. 27 Тож треба було тобі дати мої гроші торгівцям, і я, вернувшись, взяв би своє з відсотками.
Хоча практика давати гроші на відсотки й суперечила єврейським законам (Вих. 22, 25; Лев. 25, 36–37; Втор. 23, 19–20; Неєм. 5, 7; Пс. 14, 5; Прип. 28, 8; Єз. 18, 8.13.17; 22, 12), язичники не корилися цим вимогам. Більше того, євреї могли залучати їх для здійснення подібних операцій, і тому багато представників єврейської знаті дотримувалися грецьких звичаїв, а не офіційних приписів юдаїзму. Подібно до того, як рабини могли розповідати притчі про царів через довгий час після зникнення царів із єврейської Палестини, Ісус міг сподіватися, що його слухачі зрозуміють мораль цієї притчі.
Хоча третій слуга характеризує свого господаря як жадібного й жорсткого підприємця (24), це не є алегоричним зображенням Бога; Бог чекає з нашого боку творчих зусиль і винагороджує використання всіх можливостей, які відкриті для нас у служінні. Якщо ми неправильно уявляємо собі Бога як суворого й вимогливого «виконроба», то нам буде важко відповісти Йому з любов’ю й відгукнутися всім серцем. Маємо використовувати його дари відповідально, але при цьому сміливо й завзято. Таким чином підготуємо себе до Парусії.
28 Візьміть, отже, талант від нього й дайте тому, хто має десять. 29 Бо кожному, хто має, додасться, і він матиме над міру; а в того, хто не має, візьмуть і те, що має.
Щодо духовних багатств Ісус застосував принцип: хто багатий у Бозі, того Бог вчинить ще багатшим у час остаточного розрахунку. Хто, однак, не посідає жодних скарбів, які важливі в небі (пор. Мт. 6, 20), – на Божому суді залишиться з нічим.
30 А нікчемного слугу того викиньте в темряву кромішню. Там буде плач і скрегіт зубів.
Темрява в інших текстах символізує пекло (пор. Мт. 8, 12).
3. Прагматичний аналіз
3.1. Ситуаційний контекст (як сприймали притчу сучасники Ісуса)[ii] У часи Ісуса історію про слуг і їхнього пана (який від’їжджає, давши їм завдання), безсумнівно, мали б розглядати як розповідь про взаємини Бога та Ізраїля. Мабуть, євангелист Лука хоче, щоб ми саме так розуміли його версію тієї ж історії (Лк. 19, 11–27). Якщо навіть у Нагірній проповіді можна бачити насамперед виклик Ісуса тодішньому Ізраїлеві , то, можливо, нам слід сприймати цю притчу так само. За такого тлумачення притча добре поєднується із 23-ою главою, де Ісус звинувачує книжників і фарисеїв. Можна припустити, що в притчі їх представляє лукавий слуга, який сховав гроші («талант») свого пана. У якому сенсі книжники та фарисеї отримали в дар свій талант? Їм було дано Закон Мойсея, Храм і почуття присутності Бога серед них . Їм було дано чудові обітниці, що Бог благословить не тільки Ізраїль, але і весь світ через Ізраїль. Проте вони закопали цей свій талант у землю, не захотівши бути світлом світу, а приберігши світло для себе (пор. Мт. 5, 14–16). Вони були негідними слугами, а тепер їхній пан нарешті повертається і збирається спитати з них звіт. Прийдешнє руйнування Єрусалиму і Храму треба сприймати як покарання слуги, що не виконав веління свого пана.
Але про кого ж йдеться в притчі під образами двох слуг, які залишилися гідними довіри свого пана? Здається, це ті люди, які у відповідь на заклик Ісуса настільки поширюють блага, даровані Ізраїлю, що стають уже чимось новим (пор. 2 Кор. 5, 17). Це слуги Царства Божого, що подібне до гірчичного зерна, з якого виростає велике дерево (пор. Мт. 13, 31–32). Такі люди – знак того, що це дерево вже починає цвісти. Коли Ісус прийшов до Єрусалиму, аби пришвидшити останнє зіткнення між Царством Божим і його ворогами, віддані Христові учні уподібнюються до слуг, які правильно повелися з грошима, котрі їм довірили.
3.2. Сучасний контекст (що означає притча для сучасних християн)
Завжди існує небезпека, що люди будуть сприймати християнство як своєрідну божественну екзаменаційну систему. Можна подумати, що Бог дав нам чітку програму поведінки й одного разу прийде, аби провести вирішальний іспит, приготувавши для відмінників щось прекрасне, а для двієчників – щось жахливе. На перший погляд, ця притча має навіть посилити це враження. Але, звичайно ж, мусимо завжди протестувати проти такого погляду на Євангеліє і Бога. Христос каже, що Він прийшов кликати не праведних, а грішників та знайти і врятувати заблуканих (пор. Лк. 19, 9–10). Ісус твердить, що митники та грішники, які провалили всі іспити юдаїзму, увійдуть до Царства Небесного попереду книжників і фарисеїв. Врешті, ціла глава в Євангелії від Матея (23-я) містить Ісусові застереження, звернені до самовпевнених лідерів єврейського народу. Отже, про що ж ця притча?
Зазвичай вважають, що так Ісус готує своїх учнів до довгого періоду його відсутності, коли їм потрібно буде виконувати його доручення; коли Він повернеться, то буде судити відповідно до того, наскільки учні впоралися з покладеними на них завданнями. У Новому Завіті знаходимо кілька місць, де перелічено дари та служіння, які отримують члени Церкви: Рим. 12, 6–8; 1 Кор. 12, 8–10; 1 Кор. 12, 28–30; Еф. 4, 11; 1 Пт. 4, 9–11. Дуже важливим є той факт, що дари дано для того, щоб інші могли з них користати: «Кожному дається виявлення Духа на спільну користь» (1 Кор. 12, 7). Упродовж всієї історії спасіння не засвідчено жодного випадку, коли Бог вибрав би якусь людину, не підпорядковуючи цього вибору своєму планові спасіння, призначеному для всіх[iii]. І чим більше дарів та чим вище служіння – тим більше відповідальності: наприклад, єпископ відповідає перед Богом не тільки за себе, а й за священиків та вірних своєї єпархії; за те, як голоситься Добра Новина, та за багато іншого. Подібно є з кожним станом та служінням – великі знання накладають велику відповідальність (пор. Лев. 26, 18; Ам. 3, 1–2)[iv]. Зрештою, «depositum fidei, що міститься у Святій Традиції та у Святому Письмі, був доручений апостолами усій Церковній спільноті[v]». Прикладом глибокого розуміння відповідальності за все, що отримав від Господа є св. ап. Павло, який пише: «Бо коли я проповідую Євангелію, нема мені від того слави це мій обов’язок. І горе мені, коли б я не проповідував Євангелії» (1 Кор. 9, 16). Уся церковна спільнота та кожен її окремий член, усвідомлюючи, що «ми рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, аби звістувати великі діла Того, хто нас (у тексті: вас) покликав із темряви у своє дивне світло» (1 Пт. 2, 9 – 5, 9), повинні бути «завжди готові дати відповідь кожному, хто у нас (в тексті: вас) вимагає слова про нашу (у тексті: вашу) надію» (1 Пт. 3, 15), та, розвиваючи Богом даний дар, або талант (Мт. 25, 14–30; чи міну – Лк. 19, 11–27), чи вдосконалюючи довірене служіння, очікувати на прихід Господа Ісуса Христа. А оскільки Господь прийде несподівано (пор. Лк. 12, 40, 46; 1 Сол. 5, 2–3) «уся наша істота – дух, і душа, і тіло буде збережена без плями на прихід Господа нашого Ісуса Христа» (пор. 1 Сол. 5, 23), щоб не тільки уникнути покарання (пор. Лк. 12, 47–48), а й прийняти від Господа нагороду (пор. Лк. 19, 17.19), увійшовши в його радість (пор. Мт. 25, 21.23) та знайшовши себе записаними в книзі життя (пор. Од. 21, 27).
«Остаточний іспит», однак, у будь-якому разі треба розглядати в ширшому контексті. Так, Бог дійсно з нетерпінням чекає, коли ж люди почнуть мудро використовувати блага, даровані Ним. Так, Ісус Христос прийшов як Еммануїл , щоб знайти серед Свого вибраного народу тих людей, які розумно використали щедрі Божі дари. І ми можемо з упевненістю повторити, що Бог і надалі буде через Ісуса зважувати все, що християни роблять протягом свого життя (пор. 1 Кор. 3, 10–15, 2 Кор. 5, 10). Усе це дуже важливо й не може бути упущено. Проте маємо також завжди пам’ятати, що подібні притчі не дають повного уявлення про Творця світу – Бога, який послав нам Ісуса на знак Своєї любові. Остання притча міститься перед самим апогеєм усієї цієї історії, коли Син Людський віддасть «життя своє як викуп за багатьох» (пор. Мт. 20, 28). Жахаючись того, що деякі люди, за словами Ісуса, будуть кинуті в темряву, де «плач і скрегіт зубів», ми завжди маємо пам’ятати, що Він сам був на шляху до такої пітьми, де навіть Він відчув себе покинутим Богом (пор. Мт. 2, 45–46).




[i] Окремі фрагменти коментаря взято з Carson D. A., France R.T., Motyer J.A., Wenham G.J, (eds.) New Bible commentary: 21st century edition. (4th ed. Libronix Digital Library). – Leicester: InterVarsity Press 1994 (Mt 25:14-30) та Keener C. S. The IVP Bible background commentary: New Testament– Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1993, p. 111-112
[ii] Окремі фрагменти сприйняття притчі в часи Ісуса та її значення для нашого часу взято з Wright N. T. Matthew for Everyone: Part 2  (New Testament for Everyone). SPCK, Kindle Edition, p. 135-139
[iii]А. Джирланда стверджує: «Починаючи від першого вибрання, вибрання Авраама, Бог об’являє, хоч тоді ще не в цілком ясний спосіб, що цей вибір має на меті «благословення», яке, починаючи від потомства Авраама, повинне буде охопити всі народи землі (Бут. 12, 3). Так само буде й з усіма іншими людьми, «вибраними» на те, щоб бути посередниками між Богом і людиною (напр., Мойсей, судді, царі, пророки, апостоли). Те саме треба сказати про Ізраїль як народ: його було вибрано з ціллю певної місії, яку він повинен був сповнити для всіх людей, щоб на конкретному історичному рівні виявити те, що Бог мав намір здійснити на рівні цілковитого спасіння, призначеного для всіх людей» – А. Джирланда, Ключ до Біблії. Старий Завіт (перекл. з іт. A. Girlanda, Antico Testamento. Iniziazione biblica. Edizioni San Paolo, 2002) Львів, 2006, 23.
[iv] Keener C. S. The IVP Bible background commentary: New Testament– Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1993, p. 215
[v] Катехизм Католицької Церкви, Синод Української Греко-Католицької Церкви, 2002, 34

пʼятниця, 15 вересня 2017 р.

П'ятнадцята неділя після П'ятидесятниці. Чому вартує присвятити життя? (Мт 22:34-46)

Довідавшись, що він замкнув уста садукеям, фарисеї зібралися разом. 35. І от один із них, законоучитель, спитав його, спокушаючи: 36. «Учителю, котра найбільша заповідь у законі?» 37 . Він же сказав до нього: «Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: 38. це найбільша й найперша заповідь. 39 . А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого. 40. На ці дві заповіді ввесь закон і пророки спираються.» 41. Коли фарисеї були вкупі, Ісус спитав їх: 42. «Що ви думаєте про Христа? Чий він син?» Кажуть йому: «Давидів.» 43. Він до них мовить: «Як же Давид у надхненні називає його Господом, 44. кажучи: Господь промовив Владиці моєму: Сідай праворуч мене, доки не покладу твоїх ворогів тобі під ноги. 45. Коли, отже, Давид його Господом називає, то як він може бути його сином?» 46. І ніхто не міг йому відповісти й слова, і від того дня ніхто не важився більше його запитувати.  
Текст Євангелія цієї неділі звертає нашу увагу на дві важливі теми: ідентичності Христа (Хто Він?) та питанню чому вартує присвятити своє життя, – або, іншими словами, що вартує вкладення всіх зусиль у житті (біблійною мовою питання звучить «Яка найбільша заповідь ?»).
На запитання, чому вартує присвятити життя (Котра найбільша заповідь у законі?) Ісус відповідає дуже просто, але водночас вичерпно, глибоко й навіть безапеляційно. Очевидно, що Він мав на це право, й дуже добре розумів, що говорив – задля любові до Бога та ближнього Він віддав Своє життя.
В первісному контексті, обидві заповіді, які Христос називає найбільшими, вперше були висловлені в П’ятикнижжі Мойсея – Торі, котра є фундаментом Одкровення (найважливіша частина Писання), а відтак і духовного життя Ізраїлю. Заповідь з Второзаконня «Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний. Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю» (6:4-5), – лягла в основу щоденної молитви кожного ізраїльтянина й відома під назвою «Шема» (від першого слова «Слухай», яке єврейською звучить як Shema чи Sh'ma שְׁמַע ). Заповідь з книги Левіт «Не будеш мститися і не будеш злопам'ятним супроти твоїх земляків. Любитимеш ближнього твого, як самого себе: я Господь» (19:18) є тією частиною Писання, в котрій Господь так часто закликає Ізраїль дотримуватися все сторонньої святості життя, що усі ці глави (Левіт 17–26) часто називають Кодексом святості.  
Для того, щоб наголосити на важливості цих заповідей, Матей навіть не розповідає, яка була реакція фарисеїв чи того з поміж них, який задав це питання Ісусові.
Найімовірніше, що фарисеї виглядали досить жалюгідно, й тому вже Ісус задає їм запитання про те чиїм сином є Христос (єврейською – Месія). Фарисеї відповідають поширеним у той час означенням месіянського титулу  – «Син Давидів». За цими словами, окрім пророцтв Старого Завіту, крилися також політичні надії та сподівання – прийде цар з роду Давида, через якого Господь, як через Свого Помазаника (грцькою – Христа; єврейською – Месію) розгромить усіх ворогів Ізраїля й відтак відновить межі Давидового царства та підніме славу народу.
Натомість Ісус цитуючи Пс 110:1 відзначає, що Месія – маючи на увазі Самого Себе (чого очевидно фарисеї до кінця не розуміли) – є незрівнянно більшим ніж просто нащадком великого царя Давида, – хоча й походить з його роду: «Сказав Господь Владиці моєму: «Засядь праворуч мене, доки не покладу ворогів твоїх тобі підніжком.». В такий спосіб Ісус знову застерігає народ проти  традиційного розуміння Його служіння. Замість того щоб запанувати в Єрусалимі, подібно як колись зробив  Давид, Він буде незабаром знехтуваний та відкинутий Своїм народом, однак потім, на хресті, Його зрештою визнають не як сина Давида, але як «Сина Божого» (Мт 27:54).
Цього парадоксу Божої присутності в Ісусі, як і парадоксу Його любові та самопожертви в той час майже ніхто не міг ні зрозуміти ні прийняти. Дві згадки в уривку про те, що «фарисеї зібралися вкупі/ разом» у віршах 34 та 41 відлунюють до слів месіянського Пс 2:2 (Повстали царі землі і князі зібралися разом проти Господа і проти Христа Його – переклад з Септуагінти ) й вказують, що фарисеї поводяться як язичницькі царі, котрі зібралися проти Господа і Його Помазаника – Христа. Знання Закону, а відтак і найважливіших заповідей не перемінило їх сердець, а відтак і не зробило їх чутливішими та відкритішими до зустрічі з Богом, який не вписувався в їхні рамки й шокував їх шириною і глибиною Своєї любові до всіх без винятку людей. Заполітизованим духовним провідникам важко було зрозуміти, що найбільшим їхнім ворогом є не Рим, але сатана, та, що тільки практикуючи (аж до власної самопожертви), а не просто вивчаючи заповіді любові, можна почати відкриватись на парадоксальну Божу любов, яка вповні виявилася в жертві Ісуса на хресті.
Ця воплочена Любов запрошує сьогодні усіх хто вже почув звістку про Христа до інакшого способу мислення і життя, – врешті до відкриття на Інакшого (в єврейській мові це слово звучить як «Святий» – Kadosh קָדוֹשׁ) Бога, постійний досвід зустрічі з котрим перемінюватиме наше життя.  
Тільки зростаючи в розумінні відповіді на питання «Ким є Ісус Христос?», вслухаючись в Його слова на сторінках Євангелія та роздумуючи над Його вчинками, ми зможемо більше розуміти, чому та кому вартує присвятити все своє життя. На думку Ісуса – це любов до Бога і ближнього. Щоб зрозуміти Його думки важливо відкрити для себе у Христі справжнього Бога та справжню людину.
P.S.  Інші мої думки про цей уривок Євангелія, є на цьому блозі за наступним посиланням:


четвер, 7 вересня 2017 р.

Чотирнадцята неділя після П'ятидесятниці (Мт 22:1 - 14). Притча про весільний бенкет.


Ісус, озвавшися, знову заговорив до них у притчах: 2. «Царство Небесне схоже на царя, що справив своєму синові весілля. 3. Він послав своїх слуг кликати запрошених на весілля, але вони не хотіли прийти. 4. Тоді він знову послав інших слуг, кажучи: Мовте запрошеним: Ось я обід мій зготував: зарізано волів та підгодовану худобу все готове, ідіть на весілля. 5. Та ті тим знехтували й пішли собі, хто на власне поле, хто до свого крамарства; 6. інші ж, схопивши слуг, познущалися з них і повбивали. 7. Розгнівався цар і вислав військо, яке вигубило тих убивців, а їхнє місто спалило. 8. Тоді він мовив своїм слугам: Обід - готовий, але запрошені були негідні. 9. Підіть, отже, на роздоріжжя і, кого лише здибаєте, кличте на весілля. 10. Вийшли ці слуги на дороги й зібрали всіх, кого тільки спіткали - злих і добрих, так що весільна світлиця була гостей повна. 11. Як же ввійшов той цар, щоб подивитися на гостей, побачив там чоловіка, що не був убраний у весільну одіж:, 12. і сказав до нього: Як то ти ввійшов сюди, друже, не маючи весільної одежі? А той мовчав. 13. Тоді цар промовив до слуг: Зв'яжіте йому ноги й руки та й киньте геть у темряву кромішню! Там буде плач і скрегіт зубів. 14. Багато бо покликаних, але вибраних мало.»
За браком часу нижче пропоную кілька думок кількарічної давності, які, сподіваюся, не втратили своєї актуальності.
Завдяки притчі про весільний бенкет Ісус розповідає про природу сотвореного Богом всесвіту, та особливе місце та призначення людини в ньому. Згідно свідчень зафіксованих в синоптичних Євангеліях, в основі Божого погляду на світ  стоїть ідея Царства Небесного (так завжди каже Матей, оскільки  його адресатами були християни, які походили з юдейського середовища, в якому згідно довшої традиції основаної на другій заповіді Декалогу, Боже ім’я не вживалося, а замінювалося іншим словом; Марко та Лука говорять про Царство Боже). Для східних народів слово "Царство" (малкута) означало ефективну, чинну, дієву владу царя та його законів на всій йому підвладній території, та  ніколи не розумілося абстрактно. Вся Біблія від першої до останньої сторінки є дуже промовистим свідченням про цю надзвичайну роботу, яку Бог здійснює у Своєму Царстві. Цю подиву гідну та водночас драматичну історію (від Буття до Одкровення) Божої мета-повісті, яка властиво є правдивою історією світу, коротко можна представити кількома словами, за якими стоять цілі історичні епохи та надзвичайні події: створення, гріхопадіння, Ізраїль, Христос, Церква, Нове створіння.
В Євангелії цієї неділі Матей піднімає питання, яка не є легким ні для наших вух ні для нашого серця – наскільки зрілим та серйозним є наше ставлення до всього того, що Бог зробив і надалі робить в історії для нашого спасіння?  Очевидно, що нам є легше сприймати уривки про те, що Бог утре кожну сльозу (Одкр 21:4) ніж попередження про суд, плач та скрегіт зубів. Проте притча Ісуса, яку він розповідає в останні дні свого служіння після акції в храмі (Мт 21:12–17) та притчі про злочинних виноградарів (21:33–46), вказує, що існує й інша реальність, яка зумовлюється рішеннями та поставою людей. 
Крейг Бломберг аналізуючи цю притчу підкреслює наступні основні теми:
1). Бог кличе до свого Царства багато різних людей;
2). Відверта відмова прийняти Боже запрошення накликає  покарання; 
3). Нездатність людини, яку Бог покликав, приготуватися належним чином, виявляється таким же ж гріхом та тягне за собою відповідні наслідки.
Контекст притчі вказує, що першу групу складають вороже налаштовані до Ісуса книжники та фарисеї, а другу – майбутні учні, які не здатні «сплатити ціну учнівства».[1]
Отже, маємо певну тріаду: Цар, який запрошує всіх; гості які відмовилися прийти; чоловік без весільної одежі. Якщо добре проаналізуємо причини тих, хто зігнорував запрошенням царя і тим виявив не тільки брак пошани, але й відмову визнавати Його суверенітет, то дійдемо висновку, що вони сміхотворні. Випадок з чоловіком, якого виглядає забрали з вулиці, також не є такий драматичний, як виглядає на перший погляд. По перше, настійливість прийти на бенкет  на сході сприймалася як люб’язність та ласкавість господаря; по друге – ніде не вказано, що гість був бідний та не мав часу вдягнутися належним чином; по третє – на сході існував такий звичай (зафіксований також для інших епох стародавнього світу), що цар сам роздавав гостям святкову одежу, так що чоловік без святкової одежі свідомо знехтував царський дар.[2] 
Н. Т. Райт відзначає, що «є різниця між цим щирим запрошенням та нашим сьогоднішнім бажанням почути, що Бог любить всіх нас не залежно від наших вчинків. Коли каліки та сліпі прийшли до Ісуса, Він не сказав їм: «ви гарні й такі як є», але зцілив їх. Коли до нього прийшли блудниці й митарі, Його любов не дозволила їм залишатися в темряві – й самі ці люди і все їхнє життя змінилися на краще.  В глибині душі  ніхто насправді не вважає, що Бог хоче залишити нас такими якими ми є. Бог любить навіть серійних вбивць та розбещувачів малолітніх; Він любить безжалісних та зарозумілих бізнесменів; Бог любить владних матерів, які калічать життя своїх дітей. Але сутність Божої любові полягає в тому, що Він жадає кардинальних змін всіх цих злодіїв, ненавидячи їхні вчинки. Вкінці кінців, як благий Бог, Він не може допустити таких людей до участі в святкуванні на честь Свого Сина, якщо вони не бажають змінюватися… В цій притчі Ісус використовує символи: весільний одяг – це любов, справедливість, милість і святість Царства Божого. Якщо ви відмовляєтеся від такого вбрання, значить вам не місце на бенкеті».[3]
Отже цієї неділі Царство Боже представлено як бенкет – відомий в юдаїзмі образ радощів та тріумфу в кінці часів. Ап. Павло уточнює про що насправді йдеться: «Бо царство Боже не їжа і не пиття, а праведність, мир і радість у Святому Дусі» (Рм 14:17). Праведність – як правильні стосунки з Богом та ближніми,  та мир і радість у Св. Дусі – як наслідок цієї праведності.
Яким є моє відношення до того всього, що  Бог благодаттю Св. Духа дарує мені у Своєму Єдинородному Сині ? Як я ціню цей весільний одяг подарований мені у Хрещенні? Як кожної неділі відповідаю на запрошення до Євхаристійного столу ? Як все це разом допомагає мені змінюватися та бути сином чи дочкою Царства, тим самим утверджуючи його в сьогоднішньому світі ?



[1] Blomberg C. L., Interpeting the Parables, Downers Grove 1990, 238
[2] Там же – 237
[3] Wright NT., Matthew for Everyone Part 2 (New Testament for Everyone). SPCK. Kindle Editionp. 82-84