пʼятниця, 15 грудня 2017 р.

29-та неділя після П'ятидесятниці: Важливість вдячності, або історія про зцілення 10-х прокажених (Лк 17:11-19).

Одного разу, простуючи до Єрусалиму, Ісус проходив між Самарією і Галилеєю. 12. Коли він входив в одне село, вийшло йому назустріч десять прокажених, що стояли здалека. 13. Вони піднесли голос і казали: «Ісусе, Наставнику, змилуйся над нами!» 14. Побачивши їх, він промовив: «Ідіть та покажіться священикам.» І сталось, як вони йшли, очистилися. 15. Один же з них, побачивши, що видужав, повернувся, славлячи великим голосом Бога. 16. І припав лицем до ніг Ісуса, почав йому дякувати. Він був самарянин. 17. Озвавсь Ісус і каже: «Хіба не десять очистилось? Де ж дев'ять? 18. І не знайшовся між ними, щоб повернутись, Богові хвалу воздати, ніхто інший, окрім цього чужинця?» 19. І він сказав до нього: «Встань, іди: віра твоя спасла тебе.»
            У світі, де не було сучасної медицини, існував суворий контроль, щоб запобігти  поширенню заразних хвороб. Деякі захворювання, особливо шкірні, об'єднували під назвою «прокази»,  й тому дві довгі глави в Біблії (Лев 13-14) присвячені діагностиці та профілактиці цієї хвороби. Властиво сама проказа була жахливою шкірною хворобою (у більш ширшому розумінні, ніж сучасна проказа), внаслідок чого за біблійними приписами прокажений мусів жити поза суспільством, хоча Біблія не каже, як це робили багато єврейських вчителів, що причиною прокази було покарання за гріх. Прокажених виселяли зі звичайних поселень, й відтак опинившись близько від людей, вони були зобов'язані кричати слово "нечистий", щоб ніхто бува не стикнувся з ними (13:45-46). Таким чином прокажені, були ізгоями суспільства, яких більшість здорових людей намагалися не помічати.[i]  До певної міри це були заживо похоронені люди.
            Незважаючи на загальне ставлення та абсолютне залишення на самих себе, прокажені не виявляють відчаю чи ненависті, але наближаються до Ісуса з великим смиренням - так як приписував Старий Завіт наближатися до Бога та його представників для молитви.  
            Ісус відповідає на їхнє прохання даром зцілення й вони знову ж таки відповідно до приписів старозавітного законодавства йдуть до священиків, щоб ті посвідчили зцілення та щоб принести жертви на знак вилікування від прокази (пор. Лев 14:2-32).
            Подякувати Ісусові повертається тільки один чоловік - він був самарянин. Самаряни в Новому Завіті це народ котрий виник в результаті змішання євреїв котрі жили в Північному, тобто Ізраїльському царстві, з переселенцями з різних областей ассирійської імперії (пор. 2 Цар 17:24 Езд 4:9-10), котрі заселили міста Самарії після того як ізраїльтяни були депортовані до Вавилону. За наказом ассирійського царя один з полонених священиків повернувся до Самарії, щоб навчати язичницьких переселенців боятися та шанувати Господа (2 Цар 17:27 і наступні), однак від них не вимагалося відмови від поклоніння старим божкам. Після повернення євреїв з полону, самаряни виявили бажання брати участь у відновленні Єрусалимського Храму, однак євреї відмовилися від їх допомоги (Езд 4:2 і наступні), найімовірніше через те, що самаряни поклонялися ідолам й не були чистокровними ізраїльтянами. З цього часу між юдеями та самарянами почалася ворожнеча.
  Хоча самаряни вважали себе благочестивими, все ж юдеї дивилися на них як на людей далеких від релігії, й відтак правовірні євреї уникали з ними будь-яких тісних контактів. Ця неприязнь надає особливого забарвлення історії про зцілення прокажених. Той факт, що самарянин міг подорожувати разом з прокаженими євреями між Самарією та Галилеєю (в.11), вказує на те, що проказа стирала навіть суспільні межі: люди ставали ізгоями незалежно від їх походження.[ii]
            "Що більше дивує: той факт, що одна людина повернулася, кричачи від радості і припала лицем до ніг Ісуса, чи той факт, що решта дев'ять цього не зробили? Лука знову підкреслює ставлення Ісуса до чужинців і аутсайдерів. Цей чоловік, так як і самарянин з іншої історії, своїм прикладом присоромив юдеїв за те, що хоч вони й отримали зцілення, але так і не подякували Богові за це.
            В дійсності тут викриваються не лише дев'ять зцілених прокажених, але й усі ті з поміж нас, хто не дякує Богові «завжди і за все», як про це навчає ап. Павло (Еф 5:20). Розумом, як християни, ми, усвідомлюємо, що наш Бог є податель усього: кожного нашого шматочка їжі, кожного нашого вдиху чи видиху, кожної ноти, яку ми чуємо, кожної посмішки на обличчі дитини чи дружини; все це на додачу до мільйонів набагато значніших речей, є проявами Його щедрості.
            Останні слова Ісуса, адресовані до самарянина, мають глибокий сенс. Слово «вставати» (або «повставати») ранні християни співвідносили з поняттям «воскресіння». Цей чоловік, так само як і блудний син, «був мертвий і ожив». Нове життя, життя, якого в очікуванні майбутнього віку дуже сильно бажав Ізраїль, того дня прийшло в село до цього самарянина й викликало в ньому таку віру, якої він і сам не підозрював у собі.
            Віра і зцілення (пор. Лк 5:20; 8:48; 8:50) знову йдуть поруч. Тут  «віра» означає не просто якесь старе переконання, якийсь загальний релігійний погляд на життя, але віру в те, що Бог життя і смерті діє в Ісусі і через Ісуса. Це не просто якась абстрактна істина, вона здійснюється в дуже конкретному випадку, тут і тепер. Це чергування віри та вдячності й є саме те, що означає бути християнином - чи в I чи в XXI столітті".[iii]
            В контексті складних українських реалій, текст Євангелія цієї неділі пропонує нам подивитися іншими очима на складні події нашого сьогодення. Дуже важливо не переставати бачити в іншому людину подібну до себе; не закриватися на чуже горе, біль чи страждання; навчитися дякувати за все, що вже давно в нашому житті сприймається як належне - дуже часто подібні речі люди в зоні війни вважали б за велике благословення; навчитися дякувати за людей, котрих не знаємо, але ціною життя та над зусиль котрих, ми можемо в мирі провадити наше життя, в котрому вже давно перестали помічати чудеса…
            Один єзуїтський священик, якось сказав, що "хто втратив відчуття вдячності, той позбавив себе відчуття глибшої реальності і зробив своє життя біднішим. Така людина має менше радості від речей, подій і людей. В принципі вдячність є найреалістичнішою життєвою позицією: вона допомагає повніше пізнати життя і укріплює відчуття відповідальності. Бути вдячним - це не означає сприймати явища як самоочевидні, а прослідковувати їх аж до праначала, тобто до Бога" (Піт ван Брімен SJ)

P. S. Інші мої думки про цей уривок Євангелія є на цьому блозі за наступним посиланням: 


[i] Wright N. T. Luke for Everyone. Westminster John Knox Press, 2004. Kindle ed. p. 310; Keener C. S. The IVP Bible background commentary: New Testament. Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 2014. p. 225
[ii] Keener C. S. The IVP Bible background commentary: New Testament. Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 2014. p. 225
[iii] Wright N. T. Luke for Everyone. Westminster John Knox Press, 2004. Kindle ed. p. 205-207

пʼятниця, 8 грудня 2017 р.

27 – ма неділя після Зіслання Св. Духа. Бог усіх запрошує на великий Бенкет (Лк 14:15 – 24).

Почувши це один із тих, що за столом сиділи, сказав до нього: «Щасливий той, хто їстиме хліб у Царстві Божім.» 16. А Ісус озвавсь до нього: «Один чоловік справив вечерю велику й запросив багатьох. 17. Під час вечері послав він слугу свого сказати запрошеним: Ідіть, усе готове. 18. Тоді всі вони однаково почали відмовлятися. Перший йому сказав: Поле купив я, мушу піти на нього подивитись; вибач мені, прошу тебе. 19. Другий сказав: П'ять пар волів купив я і йду їх спробувати; прошу тебе, вибач мені. 20. А інший мовив: Я одружився і тому не можу прийти. 21. Повернувся слуга й розповів це панові своєму. Розгнівався тоді господар та й каже до слуги свого: Іди щоскоріш на майдани й вулиці міста й приведи сюди вбогих, калік, сліпих, кульгавих. 22. Пане, - озвавсь слуга, - сталось, як ти велів, і місця є ще. 23. Сказав пан до слуги: Піди на шляхи та огорожі й наполягай увійти, щоб дім мій наповнився. 24. Кажу бо вам: Ніхто з отих запрошених не покуштує моєї вечері.»
Притча про великий бенкет в Лк 14:15–24  стає більш зрозуміла, якщо її читати в контексті довшого наративу Лк 12:49–14:24 – тут йдеться про важливість розуміння часу в якому живе Ізраїль: Месія вже посеред нас і хоч Його не приймають, благословення, яке Він пропонує ще наявне. Ця частина Євангелія є наповнена описом протистоянь між релігійними лідерами Ізраїлю та Ісусом, який гостро вказує їм на помилковість їхньої життєвої постави. Тема, яка виникає в розповіді про суботнє зцілення  хворого на водянку (Лк 14:1–6) та притчі про важливість вибирати найменш значне місце на гостині (Лк 14:7–14) знаходить свій розвиток у притчі про бенкет (Лк 14:15–24): у всіх випадках лідери Ізраїлю демонструють неправильну поведінку відносно слів та вчинків Ісуса. В притчі про запрошених на бенкет, Ісус дуже чітко дає зрозуміти – багато людей можуть втратити місце у Царстві через те, що ставлять інші пріоритети вище ніж відповідь на запрошення Господа. Іронія полягає в тому, що ті які шукали кращих місць на бенкетах та в синагогах, у най відповідальніший момент можуть не мати їх взагалі. Кілька наступних міркувань дадуть можливість краще зрозуміти суть цього уривку.
1.    Теми представлені в Лк 11:37–54 (промова проти поверховості в домі фарисея), Лк 13:6–9 (притча про безплідну смоківницю) та Лк 13:31–35 (повідомлення фарисеїв про Іродове намагання вбити Ісуса та пророцтво Ісуса про Єрусалим), ще більше увиразнюють суть притчі про бенкет – через своє безпечне та поверхове ставлення, фарисеї ризикують втратити благословення далеко не через брак запрошення. Уважно читаючи текст Луки можна помітити, що це останній раз коли євангелист згадує про те, що Ісус обідає з фарисеями. 
2.    Розмір бенкету та велике число запрошених («запросив багатьох») вказують на унікальну Божу щедрість спасіння, яке Він пропонує людям.
3.    Те, що чоловік послав «слугу свого сказати запрошеним: Ідіть, усе готове» вказує, що вони прийняли попереднє запрошення – інакше він не послав би слугу зі словами «Ідіть, усе готове».
4.    «Тоді всі вони однаково почали відмовлятися». Три приклади відмов демонструють мізерність та несерйозність причин відмови. «Перший йому сказав: Поле купив я, мушу піти на нього подивитись; вибач мені, прошу тебе», – так  ніби він не бачив поля перед тим, як його купував; чи треба ще раз було дивитися на поле і чи цього не можна було зробити після бенкету, якщо воно вже куплене? «Другий сказав: П'ять пар волів купив я і йду їх спробувати; прошу тебе, вибач мені.»,  – так ніби він не випробував їх чи не бачив їх перед купівлею, або це не можна було зробити після бенкету. «А інший мовив: Я одружився і тому не можу прийти», – в суспільстві, де переважала чоловіча культура, жоден мужчина, який поважав себе, не пропустив би запрошення на бенкет тільки через те, що він одружився; він не пішов, бо просто не хотів.  
5.     Царство не втратить своїх запрошених. Богобоязні, смиренні, голодні (пор. Лк 1:50–53), бідні, полонені, сліпі, пригноблені (пор. Лк 4:16–19), плачучі, зненавиджені, зганьблені, викинуті та збещещені людьми Сина Чоловічого ради (пор. Лк 6:20–23), а також язичники (пор. Лк 4:25–30; 20:9–19) з радістю увійдуть у нього.
6.    Деякі екзегети вважають, що основний розділ Євангелія від Луки запрошує до переосмислення змісту Второзаконня 1–26. Зокрема притча про запрошених на бенкет може інтерпретуватися як викриття та осудження зловживань богослов’ям книги Второзаконня та етикою «вибраности» – тобто відкинення думки, що благословення та прокляття  Второзаконня проявляються в здоров’ї та багатстві чи хворобі та бідності, які є свідченням праведності або гріховності людини (На жаль я і по сьогодні чую від деяких шанованих проповідників, що якщо ти хворий, –  маєш рак наприклад, – то це наслідок прокляття батьків і т. д. Таким завжди пропоную подумати над контекстом Второзаконня, темою Божественної педагогіки та поступовим дозріванням Ізраїлю, а також  суттю 18-ї глави книги Єзикиїла, як підкреслює, що кожен сам відповідає за свій гріх).
7.    Деякі екзегети вказують, що в притчі є важливий акцент на «вбогих, каліках, сліпих, кульгавих» (Лк 14:21),  про яких в книзі Левіт 21:17–23 говориться як про людей, які не можуть виконувати священиче служіння. Окремі тексти знайдені в Кумрані виключають таких «понівечених» людей з числа учасників есхатологічної священної війни та великого бенкету вкінці. Цією притчею, однак, Ісус відкидає такі думки, які тоді витали в народі, а сьогодні на жаль ще й далі витають в головах багатьох сучасних фарисеїв.
8.    Бенкет відбудеться не залежно від відповіді перших запрошених – затримки не буде й тому саме тепер є час, щоб ще раз подумати.
9.    В цій притчі Ісус предсталяє нам дві важливі істини: жодна людина не може увійти в Царство без запрошення Бога, як також жодна людина не може залишитися поза царством, як тільки через власне свобідне рішення. Людина не може сама себе спасти, але вона може сама себе засудити. Ці факти спонукають нас до термінової відповіді на запрошення Ісуса.
10.  Багато з присутніх на Божому бенкеті будуть тими людьми, яких ми найменше сподівалися побачити. Бог є доступний для тих, яких більшість відкидає. Дуже часто тільки відкинуті прихильно відповідають Богові. Учні Ісуса повинні шукати таких людей. Застереженнями фарисеїв Ісус також повчає нас. Сьогодні ми повинні бути готовими, щоб шукати Божих запрошених в найбільш невідповідних та на перший погляд, цілком несподіваних місцях.

P.S. Інші мої думки про цю притчу, є також на цьому блозі за наступним посиланням:  http://slovobozhe.blogspot.de/2011/12/14-15-24.html 

неділя, 3 грудня 2017 р.

Введення в Храм Пречистої Діви Марії (Лк 10:38 – 42; 11:27 – 28).

  1. Контекст та вступні зауваження. Підставою для святкування празника Введення в храм Пречистої Діви Марії є розповідь в т.зв. протоєвангелії Якова[i]  (одне з так званих   «Євангелій дитинства») про те, як її батьки Йоаким та Анна, отримавши младенця завдяки своїм ревним молитвам вже у старшому віці (як колись Авраам та Сара – пор. Бут 21), віддали її на виховання до Храму, як свого часу зробила Анна – мати пророка Самуїла, яка також  вимолила дитину у Господа (пор. 1 Сам 1). В сам день празника, Церква розважаючи над значенням цієї події, читає два короткі уривки з Євангелія від Луки: розповідь про перебування Ісуса в домі Марти та Марії (10:38–42) – сестер Лазаря, якого Він воскресив (пор. Йо 11) та слова, які передають короткий діалог між Ісусом та жінкою з натовпу в часі Його дискусії з фарисеями (11:27– 28). Обидва уривки об'єднані темами учнівства, й слухання та виконання Божого Слова.
               Тексти 10:3842 та 11:27–28 знаходяться в тій частині Євангелія, котра розповідає про роздуми Ісуса під час подорожі до Єрусалиму: 9:51–19:27 (протягом наступних глав,  Лука 17 разів згадує про те, що Ісус є «в дорозі»: це надає розповіді більш динамічного характеру[iii]). 
            Обидва уривки, які творять читання Євангелія празника Введення в Храм Пречистої Діви Марії (10:38–42 та 11:27–28) у своєму контексті наголошують, що справжні учні Ісуса, – це ті хто постійно має погляд звернений до Нього, щоб слухати та виконувати Його слово. Звідси, беручи до уваги життя Пречистої Діви Марії, – сповнене постійного погляду на Господа та Її відповідь віри на Його Слово, – життя сповнене надії та любові, – Церква називає Марію найкращою ученицею Господа та вчиться від неї слухати та відповідати на Його Слово, щоб подібно як і Вона, яка спочатку увійшла в Єрусалимський Храм, а потім сама стала Храм Живого Бога, бути храмом Св. Духа (пор. 1 Кор 3:16–17).
2.Текст Лк 10:38–42; 11:27–28.
Коли ж вони були в дорозі, він увійшов в одне село, і якась жінка, Марта на ім'я, прийняла його в хату. 39. Була ж у неї сестра що звалася Марія; ця, сівши в ногах Господа, слухала його слова. 40. Марта ж клопоталась усякою прислугою. Наблизившись, каже: «Господи, чи тобі байдуже, що сестра моя лишила мене саму служити? Скажи їй, щоб мені допомогла.» 41. Озвався Господь до неї і промовив: «Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, 42. одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї.» 
11:27. Коли він говорив це, жінка якась, піднісши голос з-між народу, мовила до нього: «Щасливе лоно, що тебе носило, і груди, що тебе кормили.» 28. А він озвався: «Справді ж блаженні ті, що слухають Боже слово і його зберігають.»
3.Короткий коментар до першого уривку[vi] (Лк 10:3842).
            Якщо притча про доброго самарянина звучить доволі радикально, то цей маленький яскравий епізод наводить на думку, що в запасі у Луки ще багато унікальних розповідей. Описуючи подорож Ісуса до Єрусалиму, євангеліст вибрав цей випадок в якості введення до наступних подій. Подія сталася у Витанії, й це випливає з інших оповідань про цих двох сестер. Витанія була неподалік від Єрусалиму, в самому кінці дороги, яка фігурує у притчі про милосердного самарянина. Можливо, даний епізод не міг відбутися безпосередньо в той сам час, але Лука поміщає його тут, щоб повідомити щось дуже важливе про служіння Ісуса. В цій розповіді Ісус не тільки розширює традиційні рамки Божого народу, сповіщаючи, що Євангеліє дійде до людей, що знаходяться поза його межами. Він розмиває межі, які чітко розділяли обов'язки та права чоловіків і жінок усередині самого Ізраїлю. Суть конфлікту між Мартою і Марією не в тому, що Марта була перевантажена кухонних роботою. Безумовно, це було важливо, але не це виводило Марту з себе. Деякі горе-екзегети помилково вважають, що обидві сестри були романтично прив'язані до Ісуса, й Марта ревнувала, дивлячись, як Марія з обожнюванням сидить біля ніг Ісуса. Проте в Луки немає на це ні найменшого натяку! Ні, причина конфлікту в тому, що Марія поводиться так, ніби вона була чоловіком. У тій культурі, як і в культурі багатьох сучасних народів, будинки ділилися на «простір» для чоловіків і «простір» для жінок, а чоловічі і жіночі ролі були строго розмежовані. Марія перетнула незриму, але дуже важливу межу всередині будинку й іншу, не менш важливу соціальну межу. Чоловіки, зазвичай, збиралися в окремій кімнаті; жінкам належали кухня та інші приміщення, приховані від сторонніх поглядів. Чоловіки і жінки могли перебувати разом тільки зовні, там, де бавилися діти, і в подружній спальні. Якщо жінка присіла в чоловічій компанії, її поведінка розглядалася, як щось скандальне. Лише безсоромна жінка могла себе так повести, й тому їй слід було негайно повернутися в одне з приміщень, призначених для жінок. Ця сцена також не про те, хто вищий, а хто нижчий за положенням, хоча, звичайно, досить часто її прив'язують саме до цього питання. Головне питання стосується того, наскільки справедливим є поділ людства на дві половини, відповідно до обов'язків та завдань, які існували в тодішній Палестині, а в багатьох країнах існують по сьогодні. У той час коли жив Ісус, сидіти біля ніг вчителя було виразно чоловічою роллю. «Сидіти біля чиїхось ніг» не означає, як це може здатися в нашій культурі, висловлювати обожнювання і собачу відданість, немов учитель, якась рок-зірка або спортивний кумир. Коли Савло з Тарсу сидів «біля ніг Гамалиїла» (Дії 22:03), він зовсім не дивився на нього обожнювальним поглядом і не думав про те, який же ж це чудовий рабин; він зосереджено слухав і запам'ятовував вчення свого наставника. Сидіти біля ніг якоїсь людини означало, просто кажучи, вчитися від неї. А біля ніг рабина сидів лише той, хто сам хотів стати рабином. Тут не мається на увазі навчання заради самого навчання. Марія просто спокійно зайняла своє місце майбутнього вчителя і проповідника Божого Царства. І в цьому Ісус її схвалює. Тут не має нічого спільного з феміністськими рухами на сучасному Заході. Оцінка Ісусом будь-якої людини заснована не на абстрактних егалітарних ідеалах, а на безмежній любові Бога, яка, подібна до великої річки, виходить з берегів і наводнює випалену посухою місцевість, зрошуючи соціальні верстви, які до цього моменту залишалися сухими і безплідними. Марія представляє всіх тих жінок, які, слухаючи промови Ісуса про Царство, відчувають, що Бог закликає їх як слід прислухатися, щоб потім самим звіщати те ж саме. Ми були б також неправі, якби, як це часто роблять, дивилися на Марту і Марію, тільки як на приклади «діяльного» і «споглядального» типів духовності. Звичайно, важливі як діяльність, так і споглядання. Без першого ми не могли б поїсти, без другого, не могли б поклонятися Богові. І, поза сумнівом, одні люди наділені здатністю знаходити середину, а інші покликані до чогось одного. Але ми не уникнемо виклику, що міститься в цьому фрагменті, якщо просто перетворимо його на ілюстрацію двох різних типів християнського життя. У першу чергу, в уривку йдеться заклик Ісуса, який зміщує кордони та умовності між людьми. Його учнями та свідками покликані бути, як чоловіки так і жінки. Прямуючи до Єрусалиму, Ісус залишає позаду себе міста, села, будинки і окремих людей, які краєм ока побачили Царство і для, яких життя більше ніколи не буде таким, як раніше. Бог сподівається, що при читанні цієї історії те ж саме трапиться і з нами.
4. Короткий коментар до другого уривку[vii] (Лк 11:2728).
            Щоб краще зрозуміти слова в Лк 11:27–28 слід поглянути на них в контексті уривку, в який їх помістив Лука, – 11:24–36. Йдучи дорогою до Єрусалиму Ісус постійно показує, що Бог Виходу живий і діє в даний момент. Тому шлях Ісуса на кожному кроці позначений знаменнями того, що Йому належить там вчинити. Сила, що дозволяє Йому вражати бісів зараз, та ж сама сила, за допомогою якої Він знищить саму смерть ціною власної смерті. Але Він робить одне застереження розповідає дивну історію про злого духа, який повертається в місце, яке він покинув. Це застереження не говорить про можливі негативні наслідки екзорцизму; якби подібні речі мали місце, то краще було б взагалі не займатися вигнанням бісів, раз вже тим бідолахам, з яких їх вигнали, потім стане ще гірше, ніж було перед тим. Ця історія означає те ж, що вона означає у Матея (12:4345), і стосується не окремої людини, але всієї нації. Через ці дії Ісус хотів встановити Боже Царство для Ізраїлю і для всього світу. Ізраїль, немов одержима бісами людина, «очищала» себе, намагаючись різними способами виправитися і стати кращою. Але якщо в самій серцевині Ізраїлю не зацарює живий Бог, Ізраїль залишиться уразливим для бісів, і ті зможуть повернутися. Ісус стояв серед свого народу, демонструючи повернення Бога до Ізраїлю. Якщо, однак народ не прийме Ісуса, то біси, які добре знають свою справу, зможуть повернутися в цей народ у всій своїй силі.
            Владне навчання Ісуса викликало вигук захоплення у жінки, яка перебувала в натовпі. Уявіть тільки, яке бути Матір'ю такого Сина! Але Ісус зараз же звертає її репліку в нове застереження, як і в більш ранніх своїх словах про Його істинну сім'ю (8:21). Коли слово Боже діє, потрібні не стільки овації, як послух та виконання у житті.
5. Значення Лк 10:3842 та 11:2728 для Церкви сьогодні.
            З цих двох уривків можна взяти дуже багато важливих повчань для життя сучасних християн. Беручи під увагу брак місця для ширшого обговорення усіх тем, які присутні в уривках, зосереджу свою увагу тільки на трьох, на мій погляд,  найважливіших: Що означає бути учнем сьогодні? Як слухати Боже Слово?  Як почати жити Божим словом (виконувати його)? Щоб добре відповісти на ці питання потрібен формат бодай маленької книжки, тому обмежуся тільки до кількох абзаців, які легше запам'ятати та переосмислити. Відповідь на кожне з цих запитань, вимагає переходу до наступної точки.
            1. Що означає бути учнем Ісуса сьогодні? Євангеліє дає кілька порад. Насамперед, треба знайти час, щоб бути з Ісусом та слухати Його слова, як це робила Марія в сьогоднішньому Євангелії. Коли наш погляд і слух зосереджений на Ісусі ми починаємо Його краще розпізнавати та розуміти; згодом це допоможе нам побачити Його в інших людях (пор. Мт 25:31–46). Це також означає жити так, як жив Він – євангеліст Марко часто окреслює таку поставу дієсловом ἀκολουθέω (akoluvteo), яке: 1). у дослівному значенні означає: йти за кимось, товаришувати комусь; 2) у переносному: бути комусь слухняним (слухатися когось), бути керованим кимось, слідкувати за думками, наслідувати. Отже, учнем Ісуса є той, хто йде за Ним, товаришує Йому, є слухняний Йому і наслідує Його. Дороговказом для цього є Слово Ісуса.
            2. Як слухати Боже Слово?  Очевидно, що сьогодні дуже важко, серед численних пропозицій методів, вибрати той, котрий може бути дуже дієвим на ціле життя, та водночас буде простим та зрозумілим. Наважуся запропонувати той, котрим Церква живе починаючи з періоду ранніх Отців Церкви та який в Західній традиції часто називають Lectio Divina (дослівно: Божественне читання). Отож, потрібно навчитися працювати з текстом проходячи наступні етапи:
I.Вибір уривку.
Для розважання можна брати окремі фрагменти присутні в сучасних виданнях Біблії чи в літургійних лекціонаріях. 
II. Три рівні Слова.
 Важливо усвідомити, що Боже Слово в Писанні має як мінімум три рівні:
Інформація 
Слово інформує про факти, предмети, події. Часто вживається спеціальна мова, яку щоб зрозуміти, потрібно вживати словники чи коментарі.
Експресія
Кожен хто говорить – промовляє від себе. Це процес самовираження, виявлення почуттів, сповідь, відкриття себе та свого внутрішнього світу, оприлюднення «частинки себе». Виявлення Богом Тайни про Самого Себе та про людину. Відкриття факту ким людина є для Бога, а Бог для людини.
Заклик /виклик
Слово звернене до співрозмовника й спонукає до відповіді, діалогу, спілкування.
III. Тиша. Молитва.
Заспокоївшись та усамітнившись в серці, молимося до Св. Духа який натхнув Писання, щоб відкрив нам його значення.
IV. П’ять кроків праці з текстом:
1. Lectio (читання): зупиняю увагу на тій частині тексту, яка мене найбільше торкає (може бути слово, вислів, ціле речення).
2. Meditatio (розважання): що через цей текст Господь говорить до мене сьогодні ?
3. Oratio (молитва): молюся, використовуючи текст, над яким робилося розважання.
4. Contemplatio (споглядання): намагаюся дивитися на своє життя через призму Божого Слова. Споглядання не означає екстазу або «видінь», але вказує на поступове уподібнення людського погляду до Божественного погляду; здобуття духа подяки і співчуття, розрізнення духів та довготерпіння, миру і лагідності. Споглядання переходить в діяння.
5. Actio (діяння).
Сьогодні та кожного дня живу Словом. Конкретно це означає:
А. Свідчення (Єдине надійне свідчення особи – впровадження в життя того, що промовляємо устами. Автентичність слова виявляє життя).
Б. Сопричастя (поєднання):
-        з Богом
Означає звільнення від фальшивого образу Бога, що Він є нашим ворогом, що Він гнівається на нас і карає. Це усвідомлення Бога як абсолютної Любові. Прийняття Бога, який бере на Себе наші гріхи і вмирає за нас на хресті.
-        з людьми (ближніми)
Через усвідомлення Бога як люблячого Отця прийняття інших людей, як  братів і сестер.
-        з собою
Усвідомлення себе як Божої дитини – любленої і бажаної.
-        з природою
Усвідомлення землі і всього живого, як дару люблячого Отця, а не як власності. Означає – доглядати землю і все живе та ділити все з братами і сестрами.
        3. Як почати жити Божим словом (виконувати його)? Останні два пункти молитовного читання Св. Письма (Lectio Divina) – Contemplatio (споглядання) та Actio (діяння) дають відповідь на це запитання. Якщо ми станемо тими хто вдивляється в Ісуса, слухає Його слово та виконує Його – тоді уподібнимося до Марії з Назарету, й станемо храмом Св. Духа. Апостол Павло каже, що: «Слово –  живе й діяльне, і гостріше від усякого двосічного меча: воно проходить аж до розділу душі й духа, суглобів та костяного мозку, і розрізняє чуття та думки серця. 13 Нема створіння, скритого від нього; все оголене і явне перед очима того, кому ми маємо звіт дати» (Євр 4:12–13). Цим Словом Бог створив світ, підтримує його та Ним буде судити цей світ у часі Парусії (2 Пт 3:5–7; пор. також Пс 32:6; Євр 1:3; Йо 12:48). Цим словом Господь може очистити кожного знас (Йо 15:3 ) і творити з нас нових людей (2 Кор 5:17).         


[i] James M. R., The Apocryphal New Testament. Being the apocryphal gospels, acts, epistles, and apocalypses. Berkeley. The Apocryphile Press, 2004, 38 49
[ii] Черський Я. Вступ до книг Нового Завіту, Львів ЛБА  1997, 57 – 58.  На сьогодні існує консенсус більшості богословів стосовно структури Євангелія від Луки. Дивіться наприклад  R. E., An Introduction to the New Testament, New York, 1997, 226; Wickenhauser A., New Testament Introduction, York 1963, 200 – 205
[iii] Johnson L. T., The writings of the New Testament: an interpretation, Minneapolis 1999, 232
[iv] ibid – 231
[v] ibid232
[vi] Думки в цій частині взято Wright N. T. Luke for Everyone. Westminster John Knox Press, 2004. Kindle ed. p. 129-132
[vii] Деякі думки в цій частині взято з Wright N. T. Luke for Everyone. Westminster John Knox Press, 2004. Kindle ed. p. 136-139

пʼятниця, 1 грудня 2017 р.

26-та неділя по Зісланні Св. Духа - притча про безумного багача (Лк 12:13-21).

Відізвався до нього хтось із народу: «Скажи братові моєму, щоб поділився зо мною спадщиною.» 14. Ісус промовив до нього: «Чоловіче, хто настановив мене суддею або подільником над вами?» 15  Далі промовив до них: «Глядіть і бережіться всякої зажерливости, бо не від надміру того, що хто має, залежить його життя.» 16. І він розповів їм цю притчу: В одного багача земля вродила гарно. 17. І почав він міркувати, кажучи сам до себе: Що мені робити? Не маю де звезти врожай мій! 18. І каже: Ось що я зроблю: розберу мої стодоли, більші побудую і зберу туди все збіжжя і ввесь мій достаток 19. та й скажу душі своїй: Душе моя! Маєш добра багато в запасі на багато років! Спочивай собі, їж, пий і веселися! 20. А Бог сказав до нього: Безумний! Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому воно буде? 21. Отак воно з тим, хто збирає для себе, замість щоб багатіти в Бога.»
В Старому Завіті містяться закони про спадщину (Числа 27: 1– 11; 36: 1– 12; Втор 21: 15– 17) й відтак передбачалося, що учителі Закону мали б їх знати. З огляду на це, якийсь чоловік попросив Ісуса, щоб той знаючи Писання/ Закон, переконав його брата, поділитися з ним частиною майна. Оскільки Ісус прийшов щоб навчати, а не судити чи ділити майно, то Він відмовився це зробити, але натомість звернувся до присутніх з притчею-повчанням.
Повчання притчі зосереджене на темі зажерливості чи жадоби: грецьке слово «πλεονεξία»  буквально означає «бажання мати більше; мотивуюча сила одержання чогось поза прийнятними стандартами; ненаситність; зажерливість» (пор. Mk 7:22; Лk 12:15; Рим 1:29; 2 Кор 9:5; Eф 4:19; 5:3; Кол 3:5; 1 Сол 2:5; 2 Пт 2:3, 14). Оце бажання «мати більше» означає «більше ніж потрібно для основних потреб».
Подвійна пересторога Ісуса словами «Глядіть і бережіться» підкреслює небезпеку піддатися пожадливості – в Євангелії від Луки є й інші приклади, які промовисто ілюструють цей ризик (8:14 – А те, що впало між тернину (зерно/ Боже слово), це ті, що вислухавши, ідуть, та клопоти, багатства і життєві розкоші їх душать, і вони не дають плоду; 16:19–31 – притча про багача і Лазаря; 18:18–30 – історія про багатого вельможу).
Чому така постава життя є небезпечною? Ісус відповідає просто і зрозуміло: «Бо не від надміру того, що хто має, залежить (складається) його життя». Слово, яке вживає Ісус на означення життя – «ζωή» в Новому Завіті окрім фізичного життя, означає також «надприродне/ вічне життя», «життя у приналежності до Бога та Христа». Для Ісуса життя полягає в слуханні та виконуванні Божого Слова («Мати моя і брати мої це ті, що слухають слово Боже й його виконують.» – Лк 8:21; пор. також Лк 10:38–42 та Лк 11:28).
Причта розповідає, що урожай був такий великий, що аж комори для зберігання виявилися замалими, щоб його вмістити. Таким чином постала потреба в нових коморах – все це мало б забезпечити в майбутньому не просто безбідне існування, але довготривале (багато років!) життя в радості та веселощах. Проблема однак полягає в тому, що чоловік мав фальшиве відчуття безпеки основане на власному, короткозорому та егоїстичному світогляді – Бог окреслює його словом «Безумний»: вжите тут грецьке слово «ἄφρων» має широкий ряд негативних значень – «дурний, безрозсудний, навіжений, непритомний, байдужий, жорстокий». Протилежним до цього слова, але дуже подібним за звучанням є слово «φρόνιμος», котре можна перекласти як «мудрий, розумний, розсудливий».
Таким чином, Ісус через цю коротеньку притчу, закликає до розсудливості та мудрого і притомного підходу до великого дару життя. Особиста «економіка» нашого життя повинна бути більш далекоглядна та завжди мати на увазі, що життя це дар люблячого Бога, який сподівається, що ми житимемо так, що воно матиме вічний вимір, тобто буде гідне того, хто є образом і подобою Бога. В грецькій мові вислів «багатіти в Бога» (εἰς θεὸν πλουτῶν) може означати і як «багатіти з Богом» – а, якщо ми робимо щось так як робить Бог воно завжди має вічне значення.

P. S.  Мої інші думки про цей уривок Євангелія, є на цьому блозі за наступними посиланнями:




субота, 25 листопада 2017 р.

25-та неділя після П'ятидесятниці. Погляд на ближнього: притча про Милосердного Самарянина (Лк 10:25 – 37), або що може реально змінити Україну сьогодні.

І ось якийсь законовчитель устав, щоб його випробувати, та й каже: «Учителю, що мені робити, щоб вічне життя осягнути?» 26. А Ісус мовив до нього: «В законі що написано? Як там читаєш?» 27. Озвався той і каже: «Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією твоєю душею і всією силою твоєю і всією думкою твоєю; а ближнього твого, як себе самого.» 28. «Ти добре відповів», сказав (Ісус), «роби це й будеш жити.» 29. Та той, бажаючи себе самого виправдати, каже до Ісуса: «А хто мій ближній?» 30. Мовив тоді Ісус, кажучи: «Один чоловік спускався з Єрусалиму до Єрихону й потрапив розбійникам, що його обдерли й побили тяжко та й пішли геть, зоставивши півмертвого. 31. Випадком ішов якийсь священик тією дорогою; побачив він його й, збочивши, пройшов мимо. 32. Так само й левіт прийшов на те місце, глянув на нього й пройшов мимо. 33. Але один самарянин, що був у дорозі, зненацька надійшов (на нього) й, побачивши його, змилосердився. 34. Він приступив до нього, перев'язав йому рани, полив їх оливою і вином; потім посадив його на власну скотину, привів до заїзду й доглянув за ним. 35. На другий день він вийняв два динари, дав їх господареві й мовив: Доглядай за ним, і те, що витратиш на нього більше, я заплачу тобі, коли повернуся. 36. Хто з оцих трьох, на твою думку, був ближнім тому, що потрапив розбійникам у руки?» 37. Він відповів: «Той, хто вчинив над ним милосердя.» Тоді Ісус сказав до нього: «Іди і ти роби так само.»
Уривок Лк 10:25–37 складається з двох  частин (10:25–28 – запитання про унаслідування вічного життя та 10:29–37 – заклику бути ближнім на прикладі милосердного самарянина) та об’єднаний вживанням спільних слів: ποιεω/poieo – "робити, чинити" у 10:25,28,37 та πλησιον/plesion "ближній, сусід, той хто є поруч" у 10:27,29,36. Отож «чинити» та «ближній». Ці два, знайомі усім слова, містять у собі дуже важливий зміст.
Слово Боже навчає, що для того, щоб осягнути вічне життя, потрібно любити Бога і ближнього усім своїм єством (пор. Втор 6:5 та Лев 19:18 – ці два вірші є частиною щоденної єврейської молитви "Шема") – чинити щось дуже конкретне й реальне стосовно Бога та ближнього. Вічне життя в Біблії, – означає життя самого Бога. Вічне – означає не просто «безконечне», – це насамперед життя іншої якості. Любити Бога і ближнього, на біблійній мові означає бути праведним, – тобто творити правильні стосунки з Богом та ближніми. Звідси праведник, – це людина, яка живе вічним життям вже тут на землі. Якість цього життя настільки інакша, що навіть смерть не може її зруйнувати.
Виглядає, що законовчитель знав про все це, але цим не жив. Його вчинками не керувала любов. Спочатку він питав Ісуса спокушаючи Його, пізніше, – щоб себе оправдати.
У відповідь, Ісус розказує дуже промовисту притчу, в якій згадує священика та левіта, які можливо задля збереження старозавітного закону (поранений міг цілком виглядати як мертвий, а старозавітній закон говорив, що дотик до померлого робить людину нечистою; фарисеї навчали, що для осквернення вистачало щоб навіть тінь упала на покійника) не хотіли зупинитися, хоч вже й верталися з храму. Служіння у святині та постійне слухання слів про надзвичайну милість Бога, яка перевершує наше розуміння, не спонукала їх до зміни життя та наслідування Господа. Вони просто представляють тип людей, яким дуже подобається процес, а не результат.
Єврейський термін «daat», який на українську мову перекладається дієсловом «знати» означає практичний досвід, а не просто теоретичне знання. Відтак, знати щось про Бога і знати Бога (мати досвід особистої зустрічі) є дуже різні речі. В Євангелії від Луки Ісус часто представляє Бога як того Хто постійно милосердиться над людьми. Однак, для законовчителя приклад про милосердного самарянина був дуже не звичним – просто чужим. Так само й чужим, виявляється, був для нього і сам Бог, про якого він так багато знав, але якого милість і любов  особисто можливо і не пізнав. Виглядає, що під милосердним самарянином Ісус міг бачити самого себе, як того Хто лікує всіх зранених гріхом. Самаряни в очах євреїв були людьми, які вже віддавна не мали правильного уявлення про Бога та Його волю. І хоч частково це було правда, це аж ніяк не мало бути причиною ненависті між обома частинами колись одного народу, оскільки так само й Ісус в свідомості євреїв перевершував їх уявлення про те, яким мав бути Месія та як Він повинен діяти.
Притчею про Милосердного самарянина Ісус також недвозначно заявляє, що для Бога всі люди є однаковими. Для сучасників Ісуса таке розширене розуміння "ближнього" було певним викликом, оскільки під ближнім насамперед малося на увазі одноплемінників ізраїльтян. Книга Левіт (19:34) поширює значення цього терміну на іноземців, котрі постійно жили в Ізраїлі. Однак, зазвичай, цей термін не включав самарян та язичників. Подібно і члени спільноти в Кумрані (поселення монашого типу на берегах Мертвого моря) закликали до любові "синів світла" (= членів спільноти) та ненависті до "синів темряви". Подібне навчання знаходимо і в старозавітній літературі Мудрості, зокрема в книзі Сираха (12:1–7). Своїм закликом Ісус ламає усталені звичаї та розширює горизонти.
Розповідь закликає кожного бути ближнім для іншого та бачити в іншому свого ближнього. Бути ближнім для іншого, означає не робити різниці в пропозиції/пожертві своєї турботи. Наше співчуття обов’язково повинно містити складові часу та жертви (соціальне служіння, волонтерська робота, не кажучи вже про тих хто віддає власне життя для захисту своїх ближніх, показує наскільки актуальними є ці слова). Важливо, однак,  не шукати для себе визначення хто є ближнім, а хто ні та не шукати, як зробити тільки мінімум, який комусь можемо зробити. Ця Євангельська розповідь є просто закликом бути ближнім…   
Наскільки слухаючи цю притчу, ми готові після запевнення, що любимо тих чи інших людей зректися ще й цього додаткового «але» (яким часто пояснюємо чому все ж не хочемо мати нічого спільного і т. д.), яке в практичній площині показує, що насправді ми ще не живемо Любов’ю?
P.S. Інші роздуми про цей уривок Євангелія є на цьому блозі за наступним посиланням: http://slovobozhe.blogspot.de/2011/12/10-25-37.html