пʼятниця, 21 квітня 2017 р.

Томина неділя (Йо 20:19-31).

А як звечоріло, того самого дня, першого в тижні, - а двері ж були замкнені там, де перебували учні: страхались бо юдеїв, - увіходить Ісус, став посередині та й каже їм: "Мир вам!" 20. Це промовивши, показав їм руки й бік. І врадувались учні, побачивши Господа. 21. І ще раз Ісус їм каже: "Мир вам!" Як мене послав Отець, так я посилаю вас." 22. Це промовивши, дихнув на них і каже їм: "Прийміть Духа Святого! 23. Кому відпустите гріхи - відпустяться їм, кому ж затримаєте - затримаються."
24. Тома ж, один з дванадцятьох, на прізвисько Близнюк, не був з ними, коли то прийшов був Ісус. 25. Тож повідали йому інші учні: "Ми Господа бачили." Та він відрік: "Якщо не побачу на його руках знаків від цвяхів і не вкладу свого пальця у місце, де були цвяхи, а й руки моєї не вкладу в бік його, - не повірю!" 26. По вісьмох днях знову були вдома його учні, а й Тома з ними. І ввіходить Ісус, - а двері були замкнені! - стає посередині та й каже: "Мир вам!" 27. А тоді промовляє до Томи: "Подай сюди твій палець і глянь на мої руки. І руку твою простягни і вклади її у бік мій. Та й не будь невіруючий, - а віруючий!" 28. І відказав Тома, мовивши до нього: "Господь мій і Бог мій!" 29. І каже йому Ісус: "Побачив мене, то й віруєш. Щасливі ті, які, не бачивши, увірували!"
30. Ще й інші численні чудеса, що їх не списано у цій книзі, вчинив Ісус на очу своїх учнів. 31. А ції - списано, щоб увірували ви, що Ісус - Христос, Син Божий, а вірувавши, - щоб мали життя в його ім'я.         
            Текст Йоана 20:19-31 містить три важливі складові: розповідь про появу Ісуса апостолам в котрих страх змінюється стрімкою радістю (вв.19-23), розповідь про появу Ісуса Томі, й як результат його навернення та визнання Ісуса Богом (вв.24-29) та підсумкове означення цілі написання Євнгелія від Йоана взагалі (вв.30-31). Глибина символіки та унікального значення змісту кожної деталі у всіх трьох сегментах читання Євангелії цієї неділі, унеможливлює детальніший аналіз не тільки у форматі дописів цього блогу, але й унаочнює перед нами такі унікальні моменти історії спасіння, "нитки" від котрих поєднують між собою сотворення та нове творіння; надають сенсу усьому що існує, й відкривають перед нами історію світу, котру можна передати кількома словами з унікальним смисловим та історичним (драматичним та героїчним) наповненням: Сотворення - гріхопадіння - Ізраїль - Христос - Церква / дія Св. Духа / Нове Творіння.[i]
            Відколи вийшла книга Н. Т. Райта про воскресіння Ісуса (котру я мав чудову нагоду простудіювати в часі однієї з літніх відпусток), кожного року у воскресному часі я повертаюся до неї, щоб з її допомогою краще заглиблюватися в основоположне таїнство християнства. Один з фрагментів цієї книжки подаю нижче, як лінзу за допомогою котрої оживає глибше значення уривку з 20-ї глави Йоана.
            "Від самого початку, з очевидним посиланням на Бут 1:1 Йоан проголошує, що його книга говорить про нове творіння в Ісусі. В 20-й главі він повторює це твердження, підкреслюючи, що Пасха відбулася "в перший день тижня" (20:1,19; коли Йоан виділяє подібні твердження, можна не сумніватися: він хоче, щоб це помітив читач).          
            На шостий день сотворення була створена людина на Божий образ; на шостий день останнього тижня життя Ісуса, згідно Євангелія від Йоана, Пилат проголошує: "Це людина!"
            Сьомий день - це день спокою Творця; у Йоана в цей день Ісус спочиває у гробі.
            Пасха - це початок нового творіння. Це ж підсилюють теми світла і життя. "У ньому було життя, і життя було - світло людей. І світло світить у темряві, і не пойняла його темрява" (1:4-5). А в 20-й главі Марія приходить до горобу, поки ще темно, і відкриває нове світло і нове життя, котрі перемогли морок.
          

субота, 15 квітня 2017 р.

пʼятниця, 14 квітня 2017 р.

Воскресіння ГНІХ

Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було - Бог. 2. З Богом було воно споконвіку. 3. Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього. 4. У ньому було життя, і життя було - світло людей. 5. І світло світить у темряві, і не пойняла його темрява. 6. Був чоловік, посланий Богом, ім'я йому - Йоан. 7. Прийшов він свідком - свідчити світло, щоб усі з-за нього увірували. 8. Не був він світло - був лише, щоб свідчити світло. 9. Справжнє то було світло - те, що просвітлює кожну людину. Воно прийшло у цей світ. 10. Було у світі, і світ ним виник - і світ не впізнав його. 11. Прийшло до своїх, - а свої його не прийняли. 12. Котрі ж прийняли його - тим дало право дітьми Божими стати, які а ім'я його вірують; 13. які не з крови, ані з тілесного бажання, ані з волі людської, лише - від Бога народилися. 14. І Слово стало тілом, і оселилося між нами, і ми славу його бачили - славу Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповненого. 15. Свідчить про нього Йоан, і проголошує, промовляючи: «Ось той, про кого я говорив: Той, що йде за мною, існував передо мною, був раніше за мене.» 16. Від його повноти прийняли всі ми - благодать за благодать. 17. Закон бо був даний від Мойсея, благодать же й істина прийшла через Ісуса Христа. 18. Ніхто й ніколи Бога не бачив. Єдинородний Син, що в Отцевому лоні, - той об'явив.  
            Щиро вітаю усіх зі світлим празником Христового Воскресіння та пропоную в цей святочний день роздуми Томаса Райта на сьогоднішній євангельський уривок, котрі він представив у своєму популярному коментарі на Євангеліє від Йоана.[i]
            "Як вийдеш зі села - відразу направо, - пояснював мені дорогу приятель. - Мимо не проскочиш, на воротах написано назву.
            Здавалося б, що простіше. Ось і село. Я повільно проїхав вздовж ряду симпатичних будиночків, повз крамнички та стару церкву.
            І тут я подумав, що неправильно зрозумів приятеля: за околицею не було жодного будинку. Однак я помилився - ось під'їзна доріжка. Високі кам'яні стовпи, дерева які розрослися і старовинний дерев'яний знак з тією самою назвою. По той бік воріт тягнеться посипана гравієм доріжка й зникає за поворотом. На газоні перед густими заростями рододендронів - нарциси. Я з'їхав на доріжку. Він не говорив мені, що живе посеред такої краси! Доріжка повернула за ріг, потім повернула ще раз. Знову рододендрони і нарциси. Останній поворот - і я мало не задихнувся від подиву.
            Прямо переді мною, серед високих дерев, гладких галявин, кущів, стояв будинок; ранкове сонце грало на старому камені, з якого він був збудований. А ось і мій друг - кам'яним ганком спускається мені назустріч й проходить між старовинними стовпами.
            Мені здається, наближення до Євангелія від Йоана схоже на наближення до цієї старовинної, величної будівлі. Багато читачів Біблії знають, як сильно це Євангеліє відрізняється від інших. Вони самі виявляють або чують від інших, що в ньому приховані невичерпні глибини смислу. Відома приказка свідчить, що в цьому Євангелії дитина може безпечно плескатися наче в басейні, але водночас вистачить глибокої води й для того, щоб з головою викупати слона. І побудова цього тексту, і його думки - прекрасні, однак все це зовсім не повинно відлякувати читача. Навпаки - все зроблено для того, щоб читачі прийшли до нього. Мільйони вже виявили це на власному досвіді: у міру читання цього тексту вони бачили, як назустріч їм виходить їхній перший і найкращий Друг.
           

пʼятниця, 7 квітня 2017 р.

Квітна неділя - Вхід Господній в Єрусалим (Йо 12:1-18).

1. Шість день перед Пасхою прибув Ісус у Витанію, де перебував Лазар, якого воскресив був з мертвих. 2. Там, отже, справили йому вечерю, і Марта прислуговувала; а й Лазар був серед тих, які разом з ним посідали до столу. 3. Марія ж узяла літру мира з щирого нарду, вельми дорогого, помазала ноги Ісуса й обтерла їх волоссям своїм; і наповнився дім пахощами мира. 4. Каже тоді один з його учнів, Юда Іскаріотський, що мав його зрадити: 5. «Чому не продано це миро за триста динаріїв і не роздано бідним?» 6. Сказав же так не тому, що піклувався про бідних, але тому, що був злодій: із скарбнички, яку тримав при собі, крав те, що туди вкидувано. 7. Тож Ісус промовив: «Лиши її. На день мого похорону зберегла вона те миро. 8. Бідних матимете з собою повсякчас, мене ж матимете не завжди.» 9. Тим часом дізналася сила народу, що він там, то й посходились - не тільки Ісуса ради, а й щоб побачити Лазаря, якого він з мертвих воскресив. 10. Тоді первосвященики ухвалили і Лазаря вбити, 11. численні бо юдеї залишили їх із-за нього й увірували в Ісуса. 12. Наступного дня сила людей, що прийшли на свято, зачувши, що Ісус іде в Єрусалим, 13. узяли пальмове гілля й вийшли йому назустріч з окликами: «Осанна! Благо-словен той, хто йде в ім'я Господнє, ізраїльський цар!» 14. І знайшовши осля, Ісус сів на нього, - як ото написано: 15. Не страхайся, дочко Сіо-ну, ось іде твій цар верхи на жереб'яті ослициному. 16. Не збагнули того спершу його учні, але коли Ісус прославився, згадали вони, що то було написано про нього й що то з ним таке вчинено. 17. Але й народ, що був при ньому, коли то він був викликав Лазаря з гробу та його з мертвих воскресив, - про те свідчив. 18. Тим то, власне, народ і вийшов йому назустріч: довідався бо, що він учинив те чудо.
            В Квітну неділю читаємо уривок з Євангелія від Йоана 12:1-18. В Страсний четвер на утрені, першим і найдовшим читанням (кілька глав) з поміж 12-ти Євангельських читань, - є також читання з Євангелія від Йоана. У сам день світлого празника Христового Воскресіння, а потім кожного дня аж до П'ятидесятниці включно, ми знову і знову будемо слухати свідчення Йоана.  
            На певному рівні сприйняття, саме це Євангеліє найпростіше і найбільш доступне, й водночас найскладніше та найбільш глибоке. Ми відчуваємо, що автор був близьким другом Ісуса, і все своє довге життя він пригадував, обдумував, переживав все сказане і зроблене Ісусом, молився про розуміння, вдивлявся в кожну подробицю і постарався допомогти іншим зрозуміти всі аспекти Його місії. Дуже багато людей протягом століть саме в цьому Євангелії знаходили реального, живого Ісуса.
            Йоан відкриває перед нами сповнення Божественного задуму: предвічне Слово Син Божий стає Сином Чоловічим та Месією Ізраїлю, котрий даруючи нам Самого Себе, водночас дарує спасіння, тобто Вічне Життя, котре перебувало у Отця, а тепер явилося нам. Євангелист показує, що Ісус повністю Бог і в той же час повністю людина.
            Серед проминаючих речей, котрі наповнюють наше життя, Йоан радісно засвідчує мені і тобі, що Ісус є той Хто Є, саме такими словами Бог вперше  відкрив Себе ще Мойсеєві в СЗ (Вих 3, 14). Цей надзвичайно важливий вислів  Ісуса «Я Є», Йоан повторює близько 150 разів, 7 з яких є з дуже виразними особливими означеннями, котрі прояснюючи різні аспекти сутності Ісуса та Його діянь для людства, вказують водночас на повноту Життя, котру отримуємо в Ісусі та через Ісуса: бо тільки Він Є Істинний Хліб Життя (6, 35), Котрий може заспокоїти наш внутрішній голод, тільки Він Є Істинне Світло (9, 5) серед темряви цього Світу, тільки Він є тими Дверима (10, 7), котрі ведуть до вічного Життя, та тільки Він є правдивим добрим Пастирем (10, 11), Котрий може туди запровадити, бо тільки Він водночас Є  Дорогою, Правдою і Життям (14, 6). Врешті, тільки Він Є правдива Виноградина (15, 1), з котрої можемо черпати силу Життя. І навіть якщо ми помремо, Він єдиний Є Воскресіння і Життя (11, 25).
           

пʼятниця, 31 березня 2017 р.

Коментар на Євангеліє п'ятої неділі Великого Посту (Мк 10:32-45)

І. Контекст.
Текст Мр 10:32–45 містить дві взаємопов’язані тематичні одиниці: Ісус втретє провіщає Свої Страсті та Воскресіння (10:32–34) і навчає учнів про те, хто може бути першим у Божому Царстві (10:35–45).
Останній вірш уривку – 10:45 – є своєрідною серцевиною розуміння особи Ісуса в євангелиста Марка: «Бо й Син Людський не прийшов на те, щоб Йому служили, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох».
II. Текст та короткий коментар.
1. Третє провіщення Страстей та Воскресіння (Мр 10:3234)
32 Вони були в дорозі, простуючи в Єрусалим. Ісус ішов перед ними, і дивувалися вони, ідучи за Ним, і були в страху. Взявши знову дванадцятьох, Він почав їм говорити, що має з Ним статися.
Марко зазначає, що, коли Ісус й апостоли входили в Єрусалим, де Христос мав перетерпіти мученицьку смерть, Він ішов попереду апостолів, немов підбадьорюючи їх, а вони жахалися й були надзвичайно здивовані його відвагою. Під словами «вони... ідучи за Ним, були в страху» (οἱ δὲ ἀκολουθοῦντες ἐφοβοῦντο) слід розуміти також і людей, які співчували Христові (не апостолів) і йшли за Ним до Єрусалиму. Учні та інші люди боялися, слухаючи промови Христа про смерть, яка чекала на Нього в Єрусалимі. Окрім того, навіть незважаючи на очікування прийдешнього Царства, учні усвідомлювали небезпеку відвідин Єрусалиму і зіткнення з релігійною владою. Можливо, вони добре знали єврейське передання про страшну війну, яка має вибухнути перед остаточним встановленням Царства Месії, – війну в якій єрусалимські вожді, як і римляни, виступлять на боці сил зла (пор. Сувої Мертвого моря). Утім, якщо учні й довіряли єрусалимським вождям, у них були підстави побоюватися римлян, що стояли гарнізоном у Єрусалимі. [i]
33 – Оце йдемо в Єрусалим, і Син людський буде виданий первосвященикам та книжникам, і засудять його на смерть, і видадуть його поганам, 34 і насміхатимуться з нього, й уб’ють, і по трьох днях він воскресне.
У цих двох віршах Ісус вперше дуже детально описав своїм учням майбутні події. Цей пророчий план, чітке сповнення якого можна побачити в подальшій розповіді Марка, свідчить, що перед нами хтось більший, ніж просто Людина:
1.  «Оце йдемо в Єрусалим» (11:1–13:37).
2.  «Син Чоловічий буде виданий первосвященикам та книжникам» (14:1– 2;43–53).
3.  «Засудять Його на смерть» (14:55–65).
4.  «Видадуть Його поганам» (15:1).
5.  «Насміхатимуться з Нього, плюватимуть на Нього, бичуватимуть Його й уб’ють» (15:2–38).
6.  «Він же по трьох днях воскресне» (16:1–11[ii]).
Фрази на кшталт «плюватимуть на Нього» вказують на велике презирство та зневагу, яких зазнає Ісус. Однак учні не розуміли суті цих подій. Із контексту Даниїла 7:13–14, де сказано, що Бог віддасть Своє Царство тому, хто подібний до Сина Людського, виявляється, що прославі передуватиме страждання під владою нечестивого земного правителя (Дан 7:18–27; 9:32). Сучасники Ісуса не пов’язували своїх очікувань Месії з неминучим стражданням; щоб зрозуміти звістку Ісуса, люди мали здійснити зробити радикальну переоцінку цінностей і переглянути багато своїх уявлень.[iii]
2. Першість у служінні Мр. (10, 35–45[iv])
35 Яків та Йоан, сини Заведея, підходять до Нього й кажуть Йому:
– Учителю, хочемо, щоб Ти нам зробив те, чого попросимо.
36 Він їм відповів:
– Що хочете, щоб Я зробив вам?
37 – Дай нам, – ті йому кажуть, – щоб ми сиділи один праворуч, другий ліворуч Тебе у твоїй славі.
 Яків та Йоан претендували на ролі найближчих помічників царя в земному царстві; ці їхні прагнення відображають популярність уявлень про Месію та Царство Боже, які Ісус неодноразово відкидав як помилкові.
38 Ісус сказав їм:
– Не знаєте, чого просите. Чи можете пити чашу, яку Я п’ю, і хреститися хрещенням, яким Я хрещуся?
 У цьому та інших місцях Ісус говорить про хрест як про неминучу чашу (14, 23, 24, 36) – можливо, у цьому можна побачити алюзію до чаші гніву або суду Господнього в Старому Завіті (Пс 74:9; Іс 51:17–23; Єр 25:15–29; 49:12; Плач 4:21; 3ах 12:2). Хрещення Ісуса певною мірою слугує прообразом Його смерті.
39 Вони йому відповіли:
– Можемо.
Ісус сказав їм: Чашу, яку я п’ю, питимете, і хрещенням, яким Я хрещуся, хреститиметесь. 40 Сидіти ж праворуч Мене чи ліворуч – не моє дати вам, а кому приготовано.
Місця по обидва боки від царя на престолі (особливо праворуч від нього) були найпрестижнішими в будь-якому царстві. Але Ісус, можливо, має на увазі тих, хто буде з Ним на хресті, праворуч і ліворуч (15:27). Яків пізніше став першим мучеником із Дванадцятьох (Дії 12:2), а Йоан, згідно з церковним переданням, дожив до понад дев’яноста років.
41 Почули про те десятеро й обурилися на Якова та Йоана. 42 Тоді Ісус прикликав їх і сказав їм: – Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, верховодять ними, і їхні вельможі гнітять їх.
Інші десять учнів обурилися, що Яків та Йоан спробували їх випередити. Але їхнє обурення свідчило про те, що вони мали таке саме бажання. Це дало можливість Ісусові викласти їм прекрасний урок про панування в Божому Царстві, яке кардинально відрізняється від загальноприйнятого. Євреї добре знали, як влаштована система влади в язичників: близькосхідні царі з найдавніших часів претендували на роль богів і були тиранами; грецькі правителі сприйняли цю модель влади і втілили її на більшій частині території Східного Середземномор’я. Римський імператор і його намісники в провінціях (які зазвичай зневажали місцеве населення) з їхньою грубою силою і схильністю до тиранії належали до тієї ж категорії володарів. Нагадування Ісуса, що прагнення до влади властиве «народам» (тобто язичникам), рівносильне попередженню, що учням не слід виношувати подібних прагнень та планів; єврейські вчителі часто використовували язичницькі звичаї як негативні приклади.
43 Не так воно хай буде між вами, але хто з-між вас хоче стати великим, хай буде вам слугою, 44 і хто з-між вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх.
 Ісусове визначення величі як рабського служіння звучало парадоксально; незважаючи на те що єврейський закон наказував гуманно поводитися з рабами, вільні євреї, як і погани, ставилися до рабів як до людей другого сорту.
45 Бо Син людський не прийшов на те, щоб Йому служили, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох.
Цей вірш є стрижневим для цілого Євангелія від Марка й своєрідним богослов’ям у мініатюрі – картиною найвеличнішого життя, яке коли-небудь знав світ (таку ж головну роль відіграють окремі вірші в інших євангелистів: Мт 28:18–20; Лк 19:9–10; Йо 10:10). Називаючи себе «слугою» і стверджуючи, що його місія полягає в тому, щоб «віддати своє життя як викуп за багатьох», Ісус ототожнює себе зі страждаючим Слугою з Іс 53:10–12. Місія Слуги була призначена для всього Ізраїля (Іс 41:8; 43:10; 44:2, 21; 49:3), але через своє відступництво Ізраїль не зміг її виконати (42:19). Тому той, хто виконає це завдання, відродить Ізраїль і принесе світло язичникам (Іс 49:5–7; 52:13–53:12). Ймовірно, перед Христом ніхто не відносив цього уривку до Месії, тому Ісус намагається наповнити новим змістом уявлення учнів про його месіанську місію.
Про «багатьох» згадує також апостол Павло в Рим 5:15 – під «багатьма» тут, як і в Сувоях Мертвого моря, можна розуміти лише обраних; але якби Павло в Рим 5:15 дійсно мав це на увазі, він би неодмінно уточнив, що й вибрані були прокляті в Адамі. Більш імовірно, що «багато» – це алюзія до Іс. 53:11, де сказано, що страждаючий Слуга виправдає «багатьох», принісши себе в жертву за них. Усі, хто в Адамі, від народження грішники; усі, хто в Христі, за допомогою істинного хрещення (Рим 6:4) стають праведними.
III. Прагматичний аналіз (значення для сучасників Ісуса та для нас[v])
Про що ми думаємо, згадуючи страсті Ісуса? Хтось пригадує часто повторювані в церкві піснеспіви. Хтось уявляє зображення хреста, розп’яття, яке знаменує страждання і скорботу Ісуса, розраду та надію в нашій скорботі й стражданні. Дехто замислюєтеся над людською жорстокістю, яка здатна винайти подібний вид страти, над жорстокістю, яка й нині плямує створений Богом світ.
Ще інші бачать, як товпляться біля хреста люди: хтось знущається з помираючого, а хтось плаче. Можливо, у цій подумки намальованій картині знайшлося місце і для вас, ви теж присутні біля підніжжя хреста і бачите, як Він умирає. Зараз Марко розпочне оповідь про смерть Ісуса. Він хоче, щоб у нашій свідомості збереглося кілька образів, які допоможуть нам охопити весь сенс події – для самого Ісуса, для Ізраїля, для світу й особисто для нас. У цьому епізоді він сіє насіння, з якого проростуть ці образи. У наступних розділах насіння почне набухати, проросте й дасть плід: коли Ісус розділить з учнями останню трапезу, молитиметься в Гетсиманському саду, постане перед владою і, нарешті, помре. На цьому етапі євангельської оповіді краще розглядати зародки майбутніх подій одну за одною.   Уже втретє Ісус урочисто попереджає учнів про свою прийдешню долю. Кара не застане Його зненацька – це невід’ємна частина покликання, яке Він усвідомлює того часу, як в момент Його хрещення пролунав голос, який повторив пророцтво Ісаї, – до цього пророцтва Він тепер повертається докладніше. Основна частина Книги Ісаї (глави 40-55) присвячена, – поряд з Богом, – якомусь помазаникові, або Месії, який страждає і вмирає за гріхи Ізраїля та всього світу. Це «Слуга Господній», і наприкінці цього епізоду Ісус знову повертається до Іс 53, четвертої пісні Слуги Господнього, яка з трепетом і благоговінням прославляє його відкупительну смерть. Багато сучасних коментаторів настільки вражені цим фактом, що вважають неможливим, щоб Ісус так обдумано й зосереджено говорив про власну смерть. Також і його послідовникам це здавалося неймовірним – ось друге «насіння», яке закладає в цьому епізоді Марко.
Учні Ісуса не могли повірити, що саме з таким наміром Він вів їх до Єрусалиму. Це ж неймовірно, це страшно! Мислителі наступних століть намагалися знайти способи переказати життя Ісуса таким чином, щоб хрест не кидав тіні на всю історію. У наші дні ці спроби тривають. Але в серці справжнього християнства завжди лунали ці слова Ісуса: Він мусить померти на хресті, і ця смерть – кульмінація усвідомленого покликання. Знову й знову нам твердять, що це ознака справжнього християнства –компроміс із владою. (Тим більше, що образ хреста використовували часом для заохочення приватного благочестя на шкоду світовим перспективам.) Але це неправда. Ось третє «насіння», яке сіє в цьому епізоді Марко.
Яків та Йоан мріяли про те, що месіанське паломництво до Єрусалиму перетвориться на тріумфальний хід і вони сядуть по праву та ліву руку Ісуса, коли Він займе свій престол. Хіба вони не чули його слів про страждання, смерть, воскресіння? Чули, але прийняли грізне попередження за метафору, щось на кшталт: «Нам доведеться нелегко, але в результаті ми переможемо». Для Марка, як і для Ісуса, розп’яття – НЕ сумний епізод, який потрібно пережити на шляху до щасливого кінця. Жертва Ісуса і є єдиним Божим способом перевернути з ніг на голову світську владу і правління. Наприкінці свого монологу Ісус цитує Пісню Слуги: «... дати душу свою як викуп за багатьох» – і стверджує думку, з якою явно погодився б Ісая: Царство Боже перевертає всі світські уявлення про владу і славу, вивертає їх навиворіт.
Це перше в тексті Марка розгорнуте й повне висловлювання про суть хреста в цій ситуації звучить передусім як політичне твердження. Сенс хреста не зводиться тільки до прощення наших гріхів Богом через смерть Ісуса (хоча, зрозуміло, це – важлива складова). Це Божий спосіб привести нас і весь світ до порядку, а тому хрест кидає виклик будь-якій системі, яка також претендує на порядок і справедливість, а вміє тільки одне – ставити одних людей вище за інших. Яків та Йоан неправильно розуміють наміри Ісуса з тієї ж самої причини, з якої багато мислителів наступних століть, аж до нашого часу, відчайдушно намагаються знайти якийсь спосіб зберегти Ісуса, але викинути хрест розп’яття, який піддає сумніву всю нашу славу та гордість. Ось він, політичний сенс служіння Ісуса, – і вельми небезпечний політичний сенс.
Бесіда Ісуса з цією честолюбною парочкою стає четвертим «насінням», яке сіє для нас Марко: «Чи можете пити чашу, яку Я п’ю, або хрещенням, яким Я хрещуся, хреститися?» Напружені, важкі слова. «Чаша» – чи це не чаша Божого гніву, про яку пророкував Єремія? Зараз, як і в Гетсиманському саду (14:36), Ісус стоїть обличчям до обличчя з грізною реальністю: зло, яке переповнило весь світ й Ізраїль особливо, ось-ось накличе справедливу Божу кару. Ця кара завжди набуває конкретних форм: у Старому Завіті на Боже місто і Божий народ нападають вороги. Місія Ісуса – прийняти всю силу цього гніву на себе. «Хрещення» нагадує нам про те, з чого почалася вся історія.
Хрещення, прийняте від Йоана, відкриває Ісусове покликання страждаючого Месії, з якого починається новий народ Завіту, і Його смерть, яка невідступно насувається, – також хрещення, занурення в безодню, яка омиє гріх. Деякі з перших християн саме так розуміли власне хрещення та його зв’язок із хрещенням Ісуса (Рим 6:3–11; Кол. 2:11–15). Якщо ми намагаємося побачити смерть Ісуса очима Марка, то передусім треба дозволити зав’язатися і прорости цим «насінинам.
Й останнє «насіння» – слова Ісуса про тих, хто сяде по праву й ліву руку від Нього. Яків та Йоан самі не знають, чого просять, але нехай читач Марка протримається ще кілька напружених глав, і йому відкриється сенс. Коли Ісус «засяде у славі» і двоє будуть праворуч і ліворуч від Нього, це буде – на хресті. Марко залишив нам виразну, приголомшливу картину і справжньої слави Царства, і справжнього змісту цієї смерті. А тепер він буде ретельно поливати своє насіння й чекати, поки воно проросте.
Ми ж, трепетно очікуючи плодів, зосередимося знову на одній з головних тем цих глав Марка – слідуванні за Ісусом. Придивившись до намальованої для нас картини, ми теж можемо здивуватися, злякатися й відсахнутися. Але Ісус здійснює свій шлях до Єрусалиму, перевертаючи з ніг на голову всі мирські цінності, систему влади та її противаг, віддаючи своє життя в жертву за багатьох. Щоб прийняти його жертву, нам залишається одне – прямувати за Ним.
Насамкінець хочу навести як приклад для наших роздумів кілька думок Отців Церкви про цей уривок. Текст навчає, що ми не можемо просити привілеїв у Царстві без готовності померти за нього (Йоан Золотоустий). Сини Заведея не помилилися в тому, що вони були особливими реципієнтами Його любові, однак помилялися в уявленнях, що це можливе без ціни (Йоан Золотоустий, Беда). Тільки через особисте упокорення можна увійти в славу Господа (Августин). Історія мучеників показує, що багато з них були беззастережно готові пити чашу з Господом, щоб постраждати й померти за правду (Полікарп). Мучеництво є одним із видів хрещення, у ньому любов Отця через Сина діє, щоб поховати старе, гріховне життя й підняти віруючого до нового життя через Святого Духа (Йоан Золотоустий). Як Христос воскрес без зусиль з води, будучи похованим у ній, так і ми піднімаємося з Ним, вмерши для гріха. Він розділив з нами наше покарання, але не наш гріх (Августин). Його незрівнянна праведність, освячення, спасіння й воскресіння стали нашими завдяки вірі (Григорій Богослов). Без Його втіленого приниження тільки ангели знали б Його особу (Йоан Золотоустий[vi]).
P.S. Трохи довша версія коментаря є за цим посиланням:

[i] Keener C. S. The IVP Bible background commentary: New Testament. – Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 2014,  p. 151.
[ii] MacDonald, W., & Farstad, A. (1997, c1995). Believer’s Bible Commentary: Old and New Testaments (Mk 10, 32 -34). Nashville: Thomas Nelson.
[iii] Keener C. S. The IVP Bible background commentary: New Testament. – Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 2014, p. 154
[iv]Думки в цій частині взято з Keener C. S. The IVP Bible background commentary: New Testament. – Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 2014, 155
[v] Цю частину коментарю взято з Wright N. T. Mark for Everyone. (The New Testament for Everyone)  – Westminster John Knox Press, 2004. Kindle ed. , 138-141
[vi] Oden, T. C., & Hall, C. A. Mark. Ancient Christian Commentary on Scripture NT 2. Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press. 2005, 149.

пʼятниця, 24 березня 2017 р.

Четверта неділя Великого посту (Мк 9:17-31).

І відказав йому один з народу: «Учителю, привів я до тебе сина мого, що має німого духа, 18. і де тільки його вхопить, кидає його об землю так, що піниться, скрегоче зубами, дерев'яніє. Просив я учнів твоїх, щоб його вигнали, та не змогли.» 19. Він же у відповідь каже їм: «О роде невірний! Доки я буду з вами? Доки вас терпітиму? Приведіть но його до мене.» 20. І привели його до нього. Скоро дух угледів його, притьмом того затряс, і повалившись той на землю, запінившися, почав качатися. 21. Спитав же його батька: «Скільки часу, як це йому сталося?» - «З дитинства», - відповів той. 22. «І часто він кидає його у вогонь і в воду, щоб його погубити. Та якщо можеш, поможи нам, змилосердившись над ним.» 23. Ісус же каже йому: «Щодо того - якщо можеш - то все можливо тому, хто вірує.» 24. І вмить батько хлопчини викрикнув крізь сльози: «Вірю, поможи моєму невірству!» 25. Ісус же, бачивши, що збігається народ, погрозив нечистому духові, кажучи: «Німий та глухий душе! Наказую тобі: Вийди з нього й не входь більше в нього.» 26. І, закричавши та сильно його стрясши, вийшов з нього. І наче змертвів той, тож многі казали: «Вмер він.» 27. Але Ісус, узявши його за руку, підвів його, і той устав. 28. Коли ж увійшов у дім, то учні його питали його насамоті: «Чому ми не могли його вигнати?» 29. Він відповів їм: «Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом.» 30. Вийшовши звідти, проходили крізь Галилею, і він не хотів, щоб будь-хто знав. 31. Навчав бо своїх учнів і казав їм: «Син Чоловічий буде виданий у руки людям, і вб'ють його, і, вбитий, по трьох днях, воскресне.»
          Кілька місць в цьому уривку інколи викликають не розуміння читачів й тому перед тим, як сказати про головне значення цієї розповіді, дозволю собі коротко їх прояснити.[1]
          Слова батька про те, що німий дух, як тільки вхопить його сина "кидає його об землю так, що піниться, скрегоче зубами, дерев'яніє" (в.18) часто пояснювали, що опис хвороби хлопця виглядає більше подібним до епілепсії ніж до одержимості демоном, особливо беручи до уваги той факт, що такий стан триває з дитинства (в.21). Чи цей вірш справді ілюструє незнання медичного діагнозу? Очевидно, що в давнину не розуміли причин епілепсії, й без сумніву багато хто такі симптоми пояснював одержимістю. Однак не має причин думати, що епілепсія й одержимість демонами не могли збігатися в часі, чи, що одержимість демоном не могла виявлятися симптомами подібними до епілептичних. Той факт, що хлопець відразу затрясся, як тільки побачив Ісуса (в.20), вказує саме на одержимість.
          Вислів Ісуса "все можливо тому, хто вірує" (в.23), останніми роками дуже часто розуміють неправильно, оскільки дехто вірить, що він проголошує т. зв. Євангеліє успіху / процвітання (prosperity gospel, знане також як positive confession), чи як його іронічно називають  "name-it-and-claim-it gospel". Важливо, однак, розуміти, що контекст уривку не говорить про здобуття майна. Основною темою, натомість, є питання віри, котра уможливлює звільнення та спасіння.
          В деяких читачів через слова Ісуса "Німий та глухий душе" (в.25) часом складається враження, що Ісус описує демона як глухого та німого. Проте, текст виразно каже, що демон чув наказ Ісуса вийти з хлопця, й сильно закричав залишаючи його. Таким чином демон сам не був глухий та німий, але спричинював глухоту та німоту в хлопця, а Ісус звертається до демона в такий спосіб, з огляду на те страждання, яке він приносив хлопцеві.   
          "Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою [та постом]" (9:29): чи Ісус має на увазі, що є різні види демонів, й деяких з поміж них важче вигнати ніж інших? Ісус може, й водночас не може, саме це мати на увазі. Можливо однак, що радше ніж існують різні види демонів, деякі є просто сильнішими від інших, й тому їх важче екзорцизмувати (заклинати й виганяти).
          [та постом] (9:29) Брюс Метцгер (Bruce Metzger) відзначає, що в ранній Церкві був досить сильний наголос на пості, й слова "та постом" [kai nēsteia] є т. зв. глосою (заміткою на полях тексту Євангелія), котру знаходимо в більшості варіантів тексту, й котра відтак стала присутня в деяких сучасних перекладах. Декотрі варіанти рукописів, однак, не мали цієї вставки (Олександрійський та Західний варіанти  тексту - Alexandrian and the Western types of text). Подібний додаток було зроблено також в 1 Кор 7:15. Сучасні критичні видання Нового Завіту грецькою мовою (Nestle-Aland 28, The Greek New Testament: SBL Edition), не подають в тексті згадки про піст, однак згадують про неї в критичному апараті (місце в котрому згадані варіанти різночитань, вставок та опущень в наявних на сьогодні манускриптах).
          Що хотів підкреслити євангелист Марко, розповідаючи нам про цей випадок з життя Ісуса? На мою думку, можна зупинитися принаймні на трьох важливих моментах.
          По перше, як можна побачити зі слів в Мк 9:19, фундаментальною проблемою людей котрі зустрічалися з Ісусом (опонентів Ісуса, духовно поневолених / пригноблених, та навіть учнів) була їхня, або слабка віра, а бо й цілком невіра (пор. Мк 6:6; 9:23). Гіркі слова Ісуса (О роде невірний! Доки я буду з вами? Доки вас терпітиму?) відлунюють ехом проповіді старозавітних пророків (пор. Втор 32:5,20; Іс 6:11; Єр 5:21-22)
          Другий важливий момент. У вв. 9:22б-24 бачимо, що батько просто шукає допомоги завдяки чудесній силі Ісуса: "Якщо можеш, поможи нам". Ісус поправляє слова батька, закликаючи його довіритися Богові, й той негайно ісповідує, що увірував, але водночас визнає свою духовну слабкість й закликає Ісуса створити в ньому серце, котре зможе вірити більш твердо та рішуче: "Вірю, поможи моєму невірству!"
          І третє. У вв. 9:28-29 вирізняється запитання учнів: "Чому ми не могли його вигнати". Окрім браку розуміння (8:17-18,21; 9:5), учням бракує також здатності сповнити ту місію, котру поклав на них Ісус (6:7,13; 9:18). Іхня невдача (навіть провал) є нагодою для Ісуса, щоб заохотити їх до більшої молитви (пор. 4:10; 7:17; 10:10), маючи на увазі той факт, що більше часу та зусиль в молитві (а відтак і більш тіснішому товаристві з Богом) провадить до зростання у вірі (довіри до Нього).
          В багатьох обставинах життя, наша віра часто виявляється не менш слабкою. Як не дивно, але нерідко це трапляється з тими, котрі вважають, що входять в "тісніше коло учнів". Тема учнівства відіграє дуже велику роль в Євангелії від Марка. Слова батька "привів я до Тебе сина мого" вказують на те, що батько думав знайти Ісуса там де були Його учні. Так само і в наш час приходячи з своїми потребами до учнів Ісуса, люди як правило сподіваються на подібну зустріч…
          Відтак для того, щоб насправді бути учнями через котрих інші зможуть зустріти Господа, сам Ісус словами сьогоднішнього Євангелія запрошує нас до молитви (котра насамперед є діалогом, й тому, також важливо слухати Ісуса через Св. Писання) та проведення часу разом з Ним, щоб краще Його пізнати й відтак бути спроможними не тільки на більшу довіру до Нього, але й на більш ефективне свідчення. Покаянний Канон Св. Андрія Критського, котрий будемо молитися в середу п'ятого тижня Великого посту, є однією з таких прекрасних нагод для більшої молитви, глибшого розважання та тіснішої єдності з Господом…




[1] Складніші моменти тексту пояснено на основі: Wilkins, Michael; Evans, Craig A.; Bock, Darrell; Köstenberger, Andreas J., The Gospels and Acts (The Holman Apologetics Commentary on the Bible), B&H Publishing Group. Kindle Edition 2013, Kindle Locations 7001-7013

субота, 18 березня 2017 р.

3-тя неділя Великого посту - Хрестопоклінна (Мк 8:34 – 9:1).

I. Контекст.
Аби правильно відчути наміри та «дух» євангелиста Марка, важливо ознайомитися з основними елементами його богослов’я та розуміння особи Ісуса. Тому як короткий вступ, який допоможе краще розуміти будь-який уривок у цьому Євангелії, в цій частині коментарю нижче подаю думки, взяті з моєї дипломної роботи «Ісус в Гетсиманії (Мр. 14, 32–42). Екзегетичне дослідження уривку» (Львів – ЛБА, 2001).У цьому Євангелії Марко постійно підкреслює думку про страждання Ісуса та доктрину хреста. Історія страстей охоплює близько третини описів, а її сліди є в найраніших пластах Євангелія. Багато прообразів у служінні Ісуса чекають на своє сповнення у його Воскресінні (напр. воскресіння доньки Яіра). Одним із намірів Марка є підкреслити людськість Христа (ніколи, однак, не залишаючи без свідчення його Божества). Ісуса показано як Того, хто любить та гнівається, жаліє і сумує, зітхає (7, 54; 8, 12; 10, 21), навіть має звичайні людські немочі: втому, непритомність, страх[i]. У цьому Євангелії Ісус часто забороняє свідчити про свої чудесні діяння, що створює відчуття певної таємничості. Мовчазність Ісуса можна пояснити тим, що апостоли неправильно розуміли природу Христового месіанства також, зокрема, триразове заповідання смерті (8, 31–33; 9, 30–32; 10, 32–34) – усе це так звана Месіанська таємниця[ii], яка має на меті спростувати вузьке націоналістично-політичне бачення особи Месії.
Євангеліє від Марка є цілісною історією, де центральною особою є Ісус, а апостоли відіграють допоміжні ролі. Значення кожної сцени з їхньою участю можна зрозуміти в тісному зв’язку з іншими сценами. Ісус кличе чотирьох апостолів (1, 6–10), і наказ іти за Ним стає нормою, згідно з якою читач може оцінювати учнів. Після 8, 34 аж до 14-ої глави можна зауважити поступове падіння учнів через їхнє нерозуміння[iii]. Тому однією з тем Марка є дорога Христового учня, яка означає дорогу несення хреста (8, 34), хрещення стражданням та пиття чаші (10, 38[iv]).
Неважко зауважити, що найбільші об’явлення про Христа ставалися саме тоді, коли доходило до піку нерозуміння апостолів[v]. Теодор Віден зауважує, що в Марка наявні такі головні групи характерів: всюдисущі натовпи, релігійні провідники, апостоли та Ісус, – через зрозуміння ролі яких знаходимо ключ до розуміння Євангелія[vi]. Між Ісусом та релігійними лідерами є постійний конфлікт, який, щоразу більше спалахуючи, створює певну драматичну напругу[vii]. Натовп позитивно контрастує з релігійними лідерами: із запалом прямує за Ісусом, з ентузіазмом слухає його навчання, відповідає з очікуванням на його оздоровчу силу. Найважче інтерпретувати поведінку апостолів: хоч вони й були героями ранньої Церкви, проте в Марковій драмі їх іронічно показано екстремально бідними в розумінні Ісусового вчення та служіння. Це нерозуміння призводить до сну в Гетсиманії та прикрого наслідку – зради і втечі.
Більшість науковців розпізнають у Марковому Євангелії поділ на дві головні частини:
1.    Мр. 1–8, 26 (8, 30) – де після короткого вступу (1, 1–13), описано служіння в Галилеї (1, 14–7, 23) та поза нею (7, 24–8, 26 (8, 30)).
2.    Мр. 8, 27(8, 31) –16, 20 – де описані подорож до Єрусалиму (8, 27 – 10, 52), служіння в Єрусалимі (11, 1 – 13, 37) та страсті й воскресіння (14, 1 – 16, 20[viii]).
Ядром Євангелія та місцем, до якого прямують усі його думки, є розповідь про страсті та воскресіння[ix]. Через структуру Євангелія у вигляді релігійної драми висловлено думку автора[x]. Читаючи це Євангеліє, легко зауважуємо відчуття напруги, яке тут підвищується не тільки механічним способом (таким, як дванадцятиразове повторення слова «негайно»), але також періодичним протиставленням виклику і відкинення, визнання і заперечення, які разом створюють відчуття есхатологічного наближення та наголошують на важливості рішення віри.
Богословський інтерес автора також відображено через описи географічної полярності між Галилеєю та Єрусалимом[xi]. У Марка Ісус починає своє служіння в Галилеї (1–10), а Його остаточне протистояння з юдейськими лідерами стається в Єрусалимі (11–15[xii]). Рух із Галилеї до Єрусалиму є також дуже важливим для богослов’я Марка. Оскільки Ісус помирає в Єрусалимі, то опис його перебування тут займає одну третю Євангелія, а останній день – одну шосту[xiii]. Упродовж Євангелія, можна простежити, як в апостолів поступово зростає нерозуміння того, ким був Ісус: 1, 16–8, 26: учні не розуміють, ким є Ісус; 8, 27–33 – неправильна концепція апостолів у розумінні месіанства Ісуса; 14, 10 і далі – рішення Юди зрадити Ісуса фактично відкидає ідею страждаючого Месії, а в Гетсиманії всі апостоли зі страху покидають Його[xiv].
Уривок з Мр. 8, 43–9, 1 розміщено на початку другої частини Євангелія Мр. 8, 27(8, 31) – 16, 20, де описано подорож до Єрусалиму (8, 27–10, 52), служіння в Єрусалимі (11, 1 – 13, 37), страсті й воскресіння (14, 1–16, 20).
Після того як Петро визнає в Ісусі Месію та Божого Сина, Ісус наказує учням, щоб нікому не говорили про Нього, і вперше згадує про свої майбутні страсті та воскресіння, у результаті чого Петро починає вмовляти Ісуса відступити з цієї дороги, а Христос у відповідь картає його (8, 31–33). Як реакція на нерозуміння Петра, «Ісус прикликавши народ разом із своїми учнями», говорить їм про ціну учнівства (8, 34 – 9, 1). Потім, узявши Петра, Якова та Йоана, виходить на високу гору й переображується перед ними (Мр. 9, 2–13).
II. Короткий коментар.
1. Дефініція учнівства (пояснення природи учнівства).
8, 34 . І, прикликавши народ разом із учнями, сказав їм: Коли хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій та йде слідом за Мною. – Ціна учнівства передбачає здатність іти за Ісусом та відважно Його визнавати. Мета самозречення (пор. 14, 30, 31, 72) та несення хреста не є патологічним самознищенням чи комплексом мучеництва, а виявом свободи, щоб іти за Месією (1, 18; 2, 13). Самозречення означає звільнення від самодостатності (пор. Пс. 49, 6–8) і заміщення її послухом та залежністю від Месії.
2. Метафори та парадокси учнівства.
Марко наводить чотири декларації/твердження про значення учнівства в 35–38-му віршах[xv]. Тобто є чотири причини, щоб узяти хрест і прямувати за Ісусом. Перше твердження в 35-му вірші творить досконалий хіазм (А-Б-Б’-А’):
А) Бо хто хоче спасти свою душу,
Б) той її погубить;
Б’) а хто погубить свою душу Мене ради та Євангелія,
А’) той її спасе.
На означення життя в грецькому тексті Нового Завіту вжито слово ψυχὴ (psychē), яке може означати просто фізичне існування (Ді. 27, 37), але його більш уживане й важливе значення – «індивідуальність», «буття», «душа», що є серцевиною існування та не обмежене простором і часом. Останнє значення ψυχὴ (psychē) має в 35–37 віршах, і тому заклик взяти хрест у 34-му вірші, безумовно, має на увазі можливість втрати фізичного життя. Насправді, як показано в 36-37 віршах, намагання зберегти фізичне життя наражає на небезпеку більш сутнісну частину особи – її душу. Іншими словами, парадоксальне твердження Ісуса пропонує два різні значення слова «життя»: той, хто живе життям, зосередженим на самому собі й водночас сфокусованому тільки на цьому світі (хоче спасти свою душу), не осягне вічного життя з Богом (той її погубить); хто, однак, відмовляється від зосередженості на собі та від повстання проти Бога (а хто погубить свою душу) заради Христа та Євангелія, – осягне вічне сопричастя з Богом (той її спасе).36 Яка-бо користь людині здобути світ увесь і занапастити свою душу? 37 Що-бо людина може дати замість власної душі?
Друге й третє твердження в 36–37 віршах об’єднані в одне ціле: вони ставлять питання учнівства в контекст остаточних реалій життя – душі та світу. Парадокс цих віршів полягає в тому, що ті, хто відчайдушно намагаються зберегти свої душі, насправді не знають цінності душі. Поза особою Бога душа людини є єдиною сутністю, якої не можна порівняти з нічим.
38 Хто, отже, буде соромитися Мене й моїх слів перед цим родом перелюбним та грішним, того буде соромитися Син Людський, коли прийде у славі Отця свого зі святими ангелами.
Останнє, четверте, твердження стосується тих, хто постидається Сина Людського (Мт. 10, 33; 12, 39). Називаючи своїх сучасників «родом перелюбним та грішним», Ісус вживає мову пророків, які звинувачували Ізраїль у невірності, заскорузлості серця та духовнім перелюбі (Іс. 57, 3–13; Єз. 16, 32–41; Ос. 2, 2–6). Слова Ісуса також перегукуються з його попередніми звинуваченнями в Мр. 7, 6: «Народ цей устами Мене почитає, серце ж їхнє далеко від Мене». Ісус заявляє про свій Божественний авторитет в час остаточного суду.
3. Обіцянка Царства
9, 1. І сказав їм: Істинно кажу вам: є деякі з отут присутніх, що не зазнають смерті, аж поки не побачать Царства Божого, що прийде в могучості.
Під «деякими з отут присутніх, що не зазнають смерті», можливо, слід розуміти трьох апостолів, які будуть з Ісусом на Горі Переображення. Фраза «бачити прихід Божого Царства в могучості» відсилає до передчуття майбутньої події переображення (2 Пт. 1, 16–18), яка слугує прообразом безмежної слави Христа в час його повернення – Парусії (Дан. 7, 13–27; Мт. 16, 28; Мр. 8, 38;13, 26–27).
III. Прагматичний аналіз (значення для нас).
У Євангеліях читаємо, що Ісуса розп’яли. Такий спосіб страти практикували в епоху пізньої античності: жертву прив’язували або прибивали до хреста чи стовпа. Бути розп’ятим у буквальному сенсі означало – висіти. Розп’яття практикували в Середземномор’ї далеко перед тим, як цю кару перейняли римляни. Його застосовували перси, ассирійці, скіфи та фракійці. Олександр Великий розп’яв тисячі людей. Цей вид кари перейняли його наступники. Тому не дивно, що римляни почали розпинати злочинців: найперше так страчували вбивць та збунтованих рабів (через це розп’яття називали карою для рабів: servile supplicium). Це був засіб залякування для профілактики бунтів. В Ізраїлі в час правління Олександра Янная (102–76 до. Хр.) було розп’ято тисячі фарисеїв, які стали його противниками[xvi].
«У часи Римської окупації землі Ізраїлю розп’яття – цей найстрашніший вид узаконеного вбивства і катувань – було повсякденним явищем в Юдеї першого століття нашої ери. Ніде не розпинали так часто, як у юдейській Палестині. Це варварське знущання було звичайним покаранням за юдейські повстання проти нещодавно встановленого римського панування. Лише за тридцять років перед розп’яттям Ісуса близько двох тисяч юдеїв було розп’ято за стінами Єрусалиму в один день. З того часу здійснено багато інших кар. Часті розп’яття злочинців, рабів, бунтівників та інакодумців слугували страхітливим нагадуванням усім підданим імператора про жорстокість Римської окупації.
Цікаво, що хоча розп’яття й було дуже поширеним явищем, євангельська оповідь про розп’яття Ісуса містить найповніший опис того виду страти в стародавній літературі. Чому ж тоді про розп’яття згадували тільки побіжно, рідко зупиняючись на деталях? Чому багато письменників, які мали б описати розп’яття у своїх творах, уникали цієї теми? На це є дві причини, і вони також допоможуть нам побачити смерть Ісуса в новому світлі.
Насамперед для більшості культурних, освічених письменників давнини розп’яття було надто огидним явищем, щоб про нього говорити. Цей вид страти мав заподіяти засудженому якомога більше болю: надзвичайно повільна смерть наставала від задухи, спеки чи переохолодження. Причому дрібні деталі постійно «вдосконалювалися» по-садистському налаштовані кати. Розп’яття було жахливою тортурою. Це знав кожен, хто хоч раз за ним спостерігав. Тому освічені літературні діячі не бажали про нього навіть чути. Вони аж ніяк не прагнули його скасування, сприймаючи його як засіб залякування, необхідний для підтримки порядку в цивілізованому суспільстві. Але водночас вони намагалися про нього не думати. Занадто пильна увага до розп’яття спотворювала б їхнє уявлення про римське панування як про гуманний і благотворний для всіх державний устрій, який приносить мир і процвітання народам. Ці люди не заперечували проти настільки поширеної в нашому світі двозначності. З одного боку, їм вдавалося зберегти ідеалізований образ суспільства, де правлять закони цивілізації, але, з іншого – вони не могли не знати, що порядок у ньому підтримують коштом добре налагодженої системи залякування.
Розп’яття було ганебним публічним видовищем, інакше воно не змогло б до кінця виконати своєї ролі. Тим рішучіше його уникали діячі літератури та мистецтва, які оспівували славу Риму. Такі знамениті правителі, як Юлій Цезар і Пліній, яким регулярно доводилося віддавати накази про розп’яття, ніколи не згадували про них у своїх мемуарах.
Друга причина, через яку розп’яття рідко згадували в стародавній літературі, полягала в передбачуваній нікчемності засуджених. Гідні поваги люди – римські громадяни та важливі суспільні діячі – не могли бути розп’яті. Це було долею нижчих верств населення – рабів і чужинців. Особливо часто розп’яття ставало покаранням для державних злочинців і непокірних рабів (непокірність зовсім не обов’язково означала бунт: римський поет Горацій писав про господаря, який наказав розіп’яти раба, тому що той потайки покуштував страви, призначеної для панського столу). Розп’яття було корисним для підтримки політичної влади Риму над величезною імперією, а також державної структури всього рабовласницького суспільства. Страх перед можливим повстанням рабів, що порушило усі суспільні підвалини, як і перед бажанням підкорених народів скинути римське ярмо, виявляли тисячі хрестів, що вишикувалися від Риму до Єрусалиму.
Розп’яття являло собою зворотний бік медалі під назвою «Рах Romana» – запоруки порядку, миру та безпеки. Але мир і процвітання забезпечувалися жорстокі, варварські методи. Розп’яття було вигідне для тих, хто користувався благами ідеалізованої ними цивілізації. Про нього можна було з легкістю забути, адже саме такою була мета цієї кари – стерти з лиця землі пам’ять про неугодних, яким довелося дуже дорого заплатити за блаженні мріяння сучасників. Отож розмов про розп’яття в суспільстві уникали, а про нещасних страчених не згадували ніколи. У кожного суспільства є свої способи стирати з лиця землі пам’ять про неугодних: камери тортур, в’язниці і т. д. А скільки людей безслідно пропало від рук диктаторів уже нашого часу, і скільки брехні було вимовлено, щоб покрити ці злодіяння! У наш час в усьому світі упорядковують міста, щоб зробити їх привабливими для туристів і приїжджих бізнесменів. При цьому зазвичай просто видаляють з вулиць неприємних для їхніх очей жебраків і безпритульних – мабуть, справжнє обличчя міста. Як вважають багато людей, істинно гуманного суспільства можна досягти, якщо просто закрити очі на знедолених. А що думає з цього приводу кожен із нас?
Ісус – Бог, страчений нарівні з повстанцями та рабами! Бог, зарахований до людей, гідних забуття! Для офіційної римської влади того часу такий образ Бога був неприйнятний, оскільки він виставляв на загальний огляд зворотний бік римської цивілізації – жорстокість та варварство, про які було непристойно згадувати в бесідах. Ісус не мав залишитися в пам’яті людей. Розп’яття мало зробити з ним те саме, що зробило з тисячами інших безіменних жертв. Але Ісуса не забули. Історія його розп’яття лунала й продовжує лунати. Протягом двох століть Рим. безуспішно намагався стерти її з пам’яті людей, і пам’ять про Нього. Проте його єдність із забутими жертвами свавілля та знущань, з людьми, які заплатили своїм життям за філософію можновладців, не дозволяє забути і про них.
У своїй смерті Ісус розділив долю не тільки своїх «сусідів» по хресту, а й інших незліченних жертв. Він ступив у темряву, що поглинула й продовжує поглинати тисячі людей. Ісус єдиний міг би уникнути цієї долі. У дні й тижні, що передували його арештові, Він мав не один шанс сховатися, але віддав перевагу солідарності з нещасними жертвами – не заради себе, а заради них. Його єдиною метою було єднання з ними в любові. У Євангеліях зазначено, що Ісусові, який висів на хресті, запропонували хмільний напій, щоб полегшити біль. Цей напій – вино зі спеціями, готували для засуджених єрусалимські жінки, керовані співчуттям, щоб притупити їхній біль. Але Ісус відмовився пити. Відмовився, бо сам прийняв рішення випити до дна чашу страждань; ступив у темряву і розділив долі тих, кого вона приховувала.
Ісус страждав нарівні з іншими, але його любов перемогла смерть. Страждання не змусили Його замкнутися на собі. Вони не позбавили Його, як це часто буває, духовної сили та здатності піклуватися про інших. Навпаки, навіть умираючи, Ісус випромінював турботу і любов , яка зігрівала всіх довкола. Вона зігріла засуджених разом з Ним розбійників, його охоплену горем матір і навіть катів, про прощення яких Він благав Бога»[xvii].
Коли ми питаємо, ким є Бог, у якого віримо, – то в Писанні чуємо відповідь апостола і євангелиста Йоана: «Бог є Любов» (1 Йо. 4, 16). Це любов Отця, Сина і Святого Духа. В 1 Кор. 13 апостол Павло, подібно, як і євангелист Йоан, персоніфікує любов і робить її підметом, який пов’язаний із шістнадцятьма присудками (Любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надувається, не бешкетує, не шукає свого, не рветься до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хто чинить кривду, радіє правдоювсе зносить, у все вірить, усього надіється, усе стерпить). У цьому тексті – та всіх інших текстах Нового Завіту, коли йде мова про Божу Любов, – вжито грецький іменник αγαπη, який означає жертовну, немотивовану любов, яка не шукає свого; вона дарує божественне об’єктові любові[xviii]. Таким чином Любов – це синонім Христа: «Хто не любить, не пізнав Бога, бо Бог – любов. Цим виявилася до нас любов Божа, що Бог послав у світ свого єдинородного Сина, аби ми жили через Нього. Любов же полягає не в тому, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас і послав Сина свого як умилостивлення за гріхи наші» (1 Йо. 4, 8–10). У посланні до римлян також читаємо: «Бог же показує свою до нас любов тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками» (5, 8).У читанні апостола на Хрестопоклонну неділю є слова: «Бо ми не маємо такого архиєрея, який не міг би співчувати нашим недугам; Він-бо зазнав усього, подібно, як і ми, крім гріха» (Євр. 4, 15). Звідси випливає, що Хрест є знаком і свідченням Божої любові. Відтак християнство є свідченням про невимовну любов Божу, яка виявляється в жертві Ісуса Христа на хресті. Це свідчення є свідченням любові про Любов. Тому бути учнем Ісуса, за словами євангелиста Марка, означає іти за Христом і жити подібно, як жив Він: «І, прикликавши народ разом із учнями, сказав їм: Коли хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій та йде слідом за Мною» (8, 34). Бог хоче, щоб ми жили Його життям – Любов’ю, і тому «любов Бога вилита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим. 5, 5). Жити цією Любов’ю, даруючи себе іншим, – це наш особистий хрест, на якому вмираємо для свого егоїзму і, не шукаючи свого, віримо в кожну людину, готові задля її добра все знести й перетерпіти. Результатом такого життя й відкритості до ініціатив та пропозицій Господа буде факт, що Божа Воля і Царство Боже будуть як на небі, так і на землі.





[i] Ryken L. The New Testament in literari criticism. Frederick Ungar Publishing Co., New York USA 1984. – p. 220.
[ii] Robert A. and Feuillet A., Introduction to the New Testament. – New York, Desclee company, 1965. – p. 209.
[iii] Ryken L. The New Testament in literari criticism. Frederick Ungar Publishing Co., New York USA 1984. – p. 236. Марко починає описувати їх у негативному світлі і зовсім не випадково обрамлює стан нездатності апостолів бачити і чути (8, 18) історіями оздоровлень сліпого та глухого чоловіків (7, 3132;8, 2226) Три проголошення про страсті стають базою, з котрої починається наростання кульмінвції. Апостоли не розуміють жодного з передбачень, і, попри Ісусові корекції, доходить до втечі апостолів та їхнього заперечення знайомства з Ісусом замість смерті та чувань у Гетсиманії.
[iv] Martin R. Mark Evangelist and Theologion. – Michigan, Zondervan Publishing House. – p. 112.
[v] Ryken L. The New Testament in literari criticism. Frederick Ungar Publishing Co., New York USA 1984. – C.190.
[vi] Там само. – p.223.
[vii] Там само. – p.223.
[viii] Cranfield C. E. B. The Gospel according to ST. MARK  Cambridge, University Press 1972. – p. 13.
[ix] Ryken L. The New Testament in literary criticism. Frederick Ungar Publishing Co., New York USA 1984. - p. 215.
[x] Там само. – p. 217.
[xi] Там само. – p. 75.
[xii] Там самоp. 219.
[xiii] Там само. – p. 220.
[xiv] Там самоp. 219.
[xv] Edwards, J. R. (2002). The Gospel according to Mark. The Pillar New Testament commentary. Grand Rapids, Mich; Leicester, England: Eerdmans; Apollos,  p. 257
[xvi] Wright N. T., Ewans C. A. Jesus, The Final Days: What Realy Happened, Westminster John Knox Press, 2009, p. 29-30.
[xvii] Думки взято з Bauckham R., Hart T., At the Cross: Meditations on People who Were There, Darton, Longman & Todd, Limited, 1999.
[xviii] Brown R. E. An Introduction to the New Testament. – New York; Doubleday, 1997, p.533